Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

в поле. Орав, сіяв, обкопував канавками бурякові плантації від шкідників. Схуд, осунувся, більше мовчав і курив.

Ми з матір'ю також були мов таранька висушена – худі. У нас не було чого їсти, ледве-ледве тягнули з хлібом, мати з оглядкою варила пісний борщ, а про кашу й не згадували, не мали в хаті ні крупини.

А все тому, що за зиму не раз позичали зерна в колгосп, а напровесні й картоплі, й крупів. Казали – на громадське харчування в полі, а восени, як уродить, колгосп усе віддасть.

– Віддасть, як рак свисне, – махнув рукою батько. – Буде й нам те, що Сірій.

– Бог з тобою, – злякано подивилася на нього мати. – Таке говориш.

– Бачу, до цього йдеться, – вів далі батько. – Все усуспільнили, звели, звалили докупи. А воно псується, ламається, гине. Ніякого ладу немає, бо всім усе чуже, ні за що душа не болить, робиться – як чорт летів і ноги звішав. Коней скільки загинуло, корів, овець. Скоро й до людей черга дійде. Уже скільки разів у них всього позичали? Думаєш, справді на громадське харчування? Аякже! У район відправили та між начальством розділили, а нас у полі гарячою водичкою годують, пшонина за пшониною ганяється.

Я, звичайно, не все усвідомив з батькових слів, але те, що нас чекає доля Сірої, мене прямо-таки налякало. Я, мабуть, чи зблід на лиці, чи ще якось змінився, бо батько одразу звернув на мене увагу, пригорнув до себе й став заспокоювати:

– О, а ти чого носа повісив? Не журись, живі будемо – не вмремо!

У мене відлягло на душі. Раз батько жартує, отже, усе гаразд, значить, з ним ніяка біда нам не страшна.

Як добре, що я мав такого батька. Я гордився ним. Я всім хлопчикам і дівчаткам з нашого кутка розказував про нього. Який він у мене розумний, чесний, працьовитий, як його поважають люди.

Гордився і його минулим. У 1920 році він пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у кавалерії й воював проти білополяків, які напали на нас. В бою під Житомиром був тяжко контужений від розриву снаряда. Коня під ним убило, а сам він довго лікувався в шпиталі.

Вернувся додому непридатним більше служити в армії. Та не встиг гаразд оговтатись, як його, фронтовика, обрали в комнезам. Був діловодом і землеміром, ходив уночі в засідки на бандитів, що грабували людей, палили хати.

За все це, мабуть, і величали мого батька односельчани Іваном Васильовичем. Як же мені було не гордитися таким батьком.

І ось після того, як він побув конюхом, відсіявся в колгоспі, накопався канавок, викликали його раптом в сільраду на якусь розмову. Так сказав виконавець, що приходив до нас:

– Сам голова просив передати – хай неодмінно прийде на розмову.

– Чого б це? – задумався батько. – Адже я ніде нічого…

Вернувся з сільради нескоро. І не в поганому настрої. Скоріше навпаки, настрій у нього був кращий від того, з яким ішов туди.

– Ну, чого викликало тебе начальство? – поцікавилась від печі мати. – Знову, мабуть, щось придумали?

– Придумали, – сів біля столу батько. – Щоб у нас в хатині відкрити молокопункт. Завтра з району привезуть сепаратор, і будемо з тобою приймати від людей молоко.

Для мене це спершу було незрозумілим. Молокопункт, сепаратор. Що воно таке? Але батько не забарився роз'яснити. Він щовечора й щоранку прийматиме молоко від тих людей, котрі тримали корів. Здати п'ятсот літрів молока за рік від корови – такий був податок на кожного, хто її тримав. Прийняте молоко треба пропустити через сепаратор, і зібрані сливки та перегон відправляти в райцентр.

Робота нескладна, але копітка. Головне в ній поляга – записувати у відомість на здачу. Ось тому, знаючило в тому, аби правильно переміряти молоко і чесно батька, як чесного й порядного, голова сільради і запропонував зайнятись цією справою йому.

І відкрили в нашій хатині приймальний молокопункт, за роботу якого батько щотижня звітував у сільраді, подавав туди якісь відомості, пишучи їх до півночі.

Задоволені його роботою були люди, котрі носили до нас молоко, задоволена сільрада.

Так тривало до осені. А восени…

Восени трапилась біда, прийшло в нашу сім'ю велике горе. Темної дощової ночі обікрадено наш молокопункт. Дощ тоді йшов кілька діб, лив мов з відра. Скориставшись негодою, злодії виколупали в хатині вікно (воно було в глухій стіні від городу), виламали в ньому благенькі грати, зроблені батьком із залізних обручів з бочки, й забрали повнісінький бідон сливок і бідон сиру, виготовленого матір'ю з перегону. Невдовзі після відкриття молокопункту з району надійшла вказівка не возити туди перегону, а відтоплювати самим і робити з нього сир.

Як довідалися ми вранці, що нас обікрадено, мати ну голосити, я теж у плач. Тільки батько похмуро мовчав, насупивши білясті брови. Потім вимовив одне-єдине слово «гади!», накинув на голову й плечі вивернутий кобкою старий мішок від дощу й пішов у сільраду.

Повернувся незабаром з головою сільської Ради Задорожним і міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.

В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.

Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.

Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.

Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.

Батька заарештували.

Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.

Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.

Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи