Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

class="stanza">

Звикли завтра всі людці робити,

Плентатись помалу до мети:

Звикни лиш робити все сьогодні –

І до неї перший прийдеш ти!

ХХVІІІ

«Зроблю», – сього сахайся слова.

«Зробив», – оце потужних мова.

ХХІХ

Хочеш вік прожити марно ти?

То малої добирай мети,

Щоб за тебе нижчая була:

Бо мала – вона й тебе змалить,

Бо низька – вона й тебе знизить,

Бо з дрібною, то дрібні й діла.

Хочеш вік прожить не марно ти?

Вищої шукай собі мети,

Щоб за тебе більшая була:

За великою зростеш і сам,

З нею воля духові й рукам

І великі на ввесь світ діла.

ХХХ

Коли хочеш ти добро зробити, –

Поспішай його робити швидше,

Поки є його чинити сила:

Як багато вже таких бувало,

Що з добром барилися, аж поки

Час тяжкий робить лихе примусив.

ХХХІ

Ще змога є – пий любі солодощі,

Не поспішайсь так швидко розлучатись,

Не виривайсь так у кохання з рук, –

Вона й сама, розлука, скоро прийде:

Розлукою нудною чи тяжкою

Все в світі сім кінчається, усе!..

ХХХІІ

Ні, не сумуй, поете безталанний,

Що ти малий, поміж людьми незнаний,

Що у тобі вбача людська юрба

Такого, як сама вона, раба,

Ще й гіршого, і подвиг твій великий

Стріває сміх чи крик ворожий дикий:

«Ти ще живий, – тим не прийшов твій час,

бо тільки смерть великих робить з нас».

ХХХІІІ

Лихо в світі не довічно

Мучить нас і боре,

Бо так саме, як і щастя,

Так минає й горе.

ХХХІV

Як тебе вороги на хресті розіпнуть,

То стогнання свого ти не дай їм почуть, –

З твоїх мук не радіють нехай.

Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить:

Всім вікам така смерть буде ясно світить, –

Неподужаним ти умирай!

1898–1903, Зб. «Хвилини» (1903)

Приходить час

Приходить час, приходить час, –

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб похилий, чи боєць –

Хай кожен скаже навпростець!

І де він стане: чи до тих,

Що в путах сковані гидких,

Народ і край свій продають

Панам, що кров із його п’ють, –

А чи до сміливих борців,

Що серед бурь, похмурих днів

За рідний край, за нарід свій,

За долю-волю йдуть у бій?

Приходить час, зайнявся світ

І вільним душам шле привіт:

Озвіться всі, хто є навкруг:

Хто ниций раб, хто волі друг?

1903, поза збірками

На волю!

Похнюпилась сумно у клітці пташина,

До клітки припала дівчатко-дитина.

«Чого ти, пташино, такая сумна?

Дивися: надворі весела весна;

І небо сіяє, і ліс зеленіє,

Лука, квітоньками убрана, леліє,

І співом пташиним дзвенить увесь гай, –

Радій же, пташинко, весні і співай!»

І пташка неначе слова зрозуміла:

Ураз розгорнула маленькії крила

І битись об клітку грудьми почала,

І рвалась туди, де весна зацвіла.

І билась так довго, так тяжко об грати,

Що стала дитину журба обнімати

І клітку вона одчинила тісну:

«Лети і на волі вітай ти весну!»

І пташка зника серед лук і гаїв

І голосно чуть її радісний спів:

Співає вона з-під ясної блакиті,

Що воля – найбільше добро на цім світі.

1908, поза збірками

Казки Віршами

Два морози (з народного поля)

Ой гуляли в полі два морози,

Два морози, два рідненьких брати.

Брат старіший звався Ніс Червоний,

А молодший – Синій Ніс на ймення.

Ой гуляють в полі два морози,

Поле чисте в кригу зодягають.

І говорить менший так до брата:

– Ой, мій братику, Червоний Носе!

Як би нам з тобою тут погратись,

Поморозити людей і звіра?

Відмовля йому мороз старіший:

– Брате мій, морозе, Синій Носе!

Якщо, брате, хочеш ти погратись.

Хочеш ти людей, звірів морозить,

То не в полі треба нам гуляти:

Поле чисте снігом скрізь укрило,

Всі шляхи позамітало в полі,

Не проїде тут ніхто, не пройде.

Краще в темний ліс мерщій ходімо!

Хоч не так просторо там гуляти,

Так же втіхи буде нам багато:

Там і люде проїздять частіше,

А що звіру – хижого усюди

В лісі ми зустрінемо без ліку:

Буде там кому, морозе брате,

До схочу зморозити все тіло,

Зупинити кров гарячу в жилах,

Задавить дихання тепле в горлі

І з живого – криги шмат зробити.

І послухався молодший брата –

Вдвох побігли в темний ліс морози;

Біжучи, ще й граються морози:

На одній нозі стрибають жваво,

По дубках тріщать та по осиках,

Аж старий дубняк гуде та стогне

І риплять осики молоденькі.

Як стрибнуть по снігові м’якому, –

Крижана кора стає на йому;

Де билиноньку з-під снігу видко, –

Подмухнуть на неї два морози, –

У срібло її неначе вдягнуть.

Ось вони і чують: в темнім лісі

Задзвенів близенько й гучно дзвоник,

І в багатих санках пан пихатий

Надбіга на огирях[1] стрибучих.

На йому кожух ведмежий добрий,

Ще і теплая лисича шапка,

Вовчі чоботи на ноги взуто.

Другим же шляхом ріжнаті[2] прості

По снігу риплять собі санчата, –

То мужик у ліс по дрова їде:

На йому кожух – на латі лата,

Шапка в його вся в дірках, старенька,

Вітром буйним шапка та підбита:

Як повіє, так і провіває;

Шкарбани[3] – не чоботи узуті,

Та ще й ті роти пороззявляли.

Синій Ніс мороз тоді і каже:

– Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?

Я б хотів за мужиком побігти,

Бо його скоріше я дошкулю;

На йому кожух в дірках та в латах,

Шапка вітром в мужика підбита,

Шкарбани – не чоботи узуті,

Та ще й ті роти пороззявляли.

Ти ж дужчіший, – то візьми ти пана.

Бо на йому – глянь! – кожух ведмежий

Ще і теплая лисича шапка

І лисича в його шапка тепла,

Вовчі чоботи на ноги взуті –

Не подужаю його я зроду!

Усміхнувсь мороз тоді старіший

(Він морозив вже багато всяких,

Тим і знав, кого дошкулить важче),

Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:

– Молодий ти, братику морозе.

Молодий ти, – каже, – ще невчений!

Ну, та хай вже буде так, як хочеш:

Ти біжи за мужиком убогим,

Я за паном побіжу скоріше.

Прощавай, морозе Синій Носе!

– Прощавай і ти! – йому той каже,

Засвистіли, гупнули, побігли.

От вже сонечко зайшло за