Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

лісом,

Погасає день короткий, зимній…

І тоді ізнов у чистім полі

Ізійшлись докупи два морози,

Два морози, два рідненькі брати.

І зустрілись, почали питатись,

Хто награтись за день зміг найкраще,

Поморозить зміг хто дошкульніше?

От і каже більшому молодший:

– Попохекав, мабуть, коло пана,

Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!

Та й не диво ж: навдягав одежі

Скрізь такої, що і не пролізеш:

Де вже там його тобі дошкулить!

Засміявсь тоді мороз старіший,

Бо не вперше він уже морозив,

Засміявся він тоді та й каже:

– Ой, морозе, Синій Носе, брате!

Молодий ти, братику, невчений!

Так його допік я і дошкулив,

Що півдня він грітиметься в хаті,

Та і то ще хто й зна, чи одійде.

Здивувавсь тоді мороз молодший:

– А кожух та чоботи, та шапка!

Чи вони тебе і не спинили?

Відмовля йому старіший знову:

– Та хіба ж від мене те пособить?

Я заліз до його і в кожуха,

І у шапку, й в чоботи у вовчі,

Та й почав без жалю дошкуляти.

Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,

І ховається у тепле хутро,

Часом крекче, а то й стогне часом,

Або, міцно загорнувшись, тихо

Він сидить, не ворухнеться й трохи, –

Мабуть, дума, що його покину,

Якщо він сидітиме тихенько.

А мені ще й краще дошкуляти!

А мені цього ж то тільки й треба!

Заходивсь я коло його добре…

І вже випустив його у хату

Тільки-тільки що живого трохи, –

Буде згадувать мене довіку!

Ну, а ти з своїм же як? Награвся?

Аж зітхнув мороз молодший тяжко:

– Ох, мій брате, мій Червоний Носе!

Правду ти казав мені дурному:

Молодий мороз я і невчений!

Мужика я думав заморозить,

Аж воно інакше діло склалось:

Ще й мені він ребра поломачив.

– Як же це? – питається старіший.

– Ох, та так… Мужик по дрова їхав;

Ну, й почав був я ще на дорозі

Дошкулять його таки гарненько

Тільки він мене і не злякався,

А ще й лається усяким словом;

«От, такий-сякий мороз цей!» – каже.

Злість мене за серце ухопила:

Я почав його щипать, шпигати[4]

Іще дужче крізь кожух той драний

І крізь шапку у дірках стареньку,

Крізь ті чоботи, що пальці видко.

Та не довго я втішавсь і грався…

Ось приїхав він, розпріг коняку,

За сокиру взявся, щоб рубати.

Ось тепер (така моя, бач, думка!)

Я його дошкулю ще дужчіше!

І заліз до його під кожух я,

І почав шпигати та щипати.

А мужик сокирою махає

Та рубає дрова безупинно,

Аж тріски летять навкруг од його.

Бачу я – не можна вже сидіти,

І утік мерщій я з-під кожуха.

Виліз я та й думаю-гадаю:

Як би так, щоб ще його дошкулить?

А мужик і не вважа на мене:

Де б хоч трохи мерзнути у лісі,

А йому ще так, бач, душно стало,

Що узяв, кожух із себе скинув

І в самій сорочці вже рубає.

Як побачив, так тоді й зрадів я:

– Підожди ж, мій голубе! – кажу я, –

Я тобі тепер накою лиха!

Був кожух увесь од поту мокрий, –

Я й заліз у його, аж у вовну

Й заморозив так, що він зробився,

Наче дошка та тверда дубова –

Покуштуй лиш, одягай, мужиче!

Доробив мужик свою роботу,

Підійшов тоді він до кожуха,

Я ж радію без кінця й без краю:

Ось коли вже, думка, навтішаюсь!

Як побачив же мужик кожуха,

Як почав же лаять на всі боки

Він мене тоді усяким словом!

Та й не сам тут я здобувся лайки, –

Він і батька, й матір не покинув,

І дідів, і прадідів уславив, –

Всіх зганьбив мужик дітей, онуків!

Ну, а я собі таки гадаю:

«Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,

А мене не виженеш, хоч лусни!»

Так не хитре ж те мужиче плем’я!

Хоч налаяв на всі боки тяжко,

Так йому ж було ще лайки мало:

Як ухопить він дрючину довгу

Та сучковату й товстючу дуже,

Як почне дубасити кожуха!..

Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!

Ох, дізнав я там тяжкого лиха!

Тут мені давно б уже тікати,

Так у вовні ж я заплутавсь дуже

І ніяк я видертись не зможу.

А мужик лупцює та й лупцює,

Б’є мене без жалю, як улучить,

Та ще й каже, сміючися з мене:

«От, дурний мороз десь взявсь у біса:

Мужика схотілось заморозить!..»

Ледве, ледве викрутивсь од його

І утік потерзаний, побитий…

Ох і знаю ж я тепер навіки,

Як тих клятих мужиків займати:

Досі ще увесь як перебитий!..

Дівчина Леся

I

У гаях була хатка убога,

Чоловік жив там з жінкою вкупі,

Одинокі були та бездітні.

Ось пішли вони бога прохати

Аж у Київ, у Лавру святую:

«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»

Зглянувсь Бог на їх сльози великі,

На життя працьовите і чесне

I послав він дочку тим убогим.

Ох і дивна ж була та дитина,

Та й не личком же дивна хорошим,

Не очима, як зорі, ясними, –

Тим була, ох, і дивна дитина,

Що, як плаче, не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли,

А як часом вона засміється,

Запашні процвітають троянди…

II

А в тім краї був князь та могутній,

Син єдиний малий був у нього,

От як став той князенко зростати,

То і каже до батька, до князя:

«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,

В темнім лісі піти погуляти,

Сполювати чи звіра, чи птаха».

І пуска старий князь свого сина.

Син бере польовничих[5] князевих,

Та ще дядька бере він старого,

І рушають до темного лісу.

III

Довго лісом князенко той їздив,

Сполював птиці й звіру чимало,

А душний був той день і гарячий,

І схотілось князенкові пити.

Ось і бачить він хату край лісу,

Посила польовничого в хату:

«Попрохай ти води нам напитись!»

І пішов польовничий по воду,

Повернувсь і дає він напитись,

«На здоров’я!» – князенкові каже,

Уклоняється низько й звичайно.

Як напився ж князенко, до нього

Промовля польовничий та й каже:

«Ох, і бачив я диво у хаті:

Там дівчатко мале та убоге,

Та і дивна ж такая дитина!

І не личком же дивна хорошим,

Не очима, як зорі, ясними, –

Тим напрочуд дитина та дивна,

Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,

А