Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

долинає веселе потріскування ватри; а коли увійдеш досередини, чуєш, як тривожно ватра весь час співає, заводить, страждає у горінні, вторує вихору полонинському на одвічній ноті. Надто важливою є ця полонинська ватра, ретельно підживлювана, адже мусить вона горіти безперервно ціле літо на утрамбованій землі, від першого займання, і не можна дати їй загаснути ні на мить. Величезні колоди жерепу, ялівцю та смереки є її поживою, а очі захожого, не звиклі до кусючого диму, ронять сльози безперестанку. Та навіть якщо наб’ється люду понад міру, навіть якщо опиниться там якийсь хворий чи заразний, дим так його витравить, а вогонь випарить хворобу, що та не відважиться показати не те що роги, а навіть ріжки.

Лише раз на рік і лише на полонині розпалюють живу ватру. Колись її запалювали і в хаті, у Великий Четвер, званий Живним, і зберігали вогонь аж до того часу, коли вирушали на полонини. Живу ватру на полонині розпалюють не кресалом і не сірниками, а геть іншим прадавнім способом. Отож беруть сухе кругле полінце і на одному кінці розколюють його навхрест. У ті розколинки запихають губку, і тим же кінцем полінце щільно вкладають у круглий отвір у боці вертикальної колоди, що стирчить із землі. Другий кінець полінця вставляють у ямку на дощечці, якою його притримують, щоб воно тісно оберталося в колоді. Потім полінце обмотують міцною мотузкою, і двоє чоловіків, тримаючи обидва кінці мотузки, надають полінцю обертального руху, аж поки не загориться.

Коли з’явиться і народиться живий вогонь, це означає, що жити почала стая, що розпочалося полонинське життя. Живий вогонь є пульсом стаї, стая – тілесною оболонкою ватри.

Коли полінце зайнялося, із золи вигортають затвердлі минулорічні вуглини, ялівцеві, жерепові, а колись давніше й тисові. Ледь торкнешся до них палаючим живим полінцем, загоряється блискавично, достатньо кількох сухариків, аби спалахнула ватра. Ватра стара й нова водночас.

Багато років по тому дев’яносточотирирічний Матій Зеленчук з роду Іванкових, майже ровесник Фоки, тільки трохи молодший, так пояснював нам, молодим, як розпалюють живу ватру: «Тоті, що крутять полінце, мусять добряче попотіти, такі вже виморені, що ледве дихають. Жива ватра ще й не задиміла, а вони вже півмертві. От коби то я був років зо двадцять молодший, то бих вам так показав, як тото має бути, що аж гей».

Коли ж настає час гасити полонинську ватру, розставатися з вогнем, який ціле літо зігрівав та годував пастухів і був місцем їхньої щоденної праці, це дійство тим паче набирає рис обряду.

Коли увійшов Фока, Максим перервав розмову з ватрою. Але ватра знову зітхнула, і Максим заохкав над нею благально й дошепотів:

«Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш. Вуглі твої не пропадуть – через зиму пройдуть. На зиму стелю тобі колиску в попелі. На весну знов оживе твоя правдешна сестра, пробудить тебе зо сну, і вуглі твої воскреснуть. Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш».

Ватра стихла, вуглини беззвучно жевріли й поволі згасали. Максим почекав хвильку, здійняв угору очі й руки і почав молитися:

«Святий Отче, позволь ми піти до хатів земних у супокої, най твій святий огонь ніколи ми не шкодить. А якби шкода від його таки зробилася, вчини так, щоби в їх не згасла віра, терпіння й одвага. І най усіх сотворінь, і які не стриножені, і які на прив’язі гуляють, береже твоя свята сила. Амінь».

Двері відчинили навстіж, вдерлося світло, і Фока звернувся до Максима з повагою, тихо, достойно:

– Славен єс, Максиме! Будьте ласкаві, не погнівайтеся, не відмовте. Пан дідич, пані і я, Фока, просимо вас, отче Максиме, на весілля. Поблагословіть молодих. Із ваших рук щастя стікає, світло на всіх.

Максим, який зазвичай дуже мало говорив, подивився з поблажливою посмішкою на Фоку, кивнув головою і нічого не відповів. Це означало, що він погоджується.

Фока схилився перед старцем, вийшов із колиби. Очі, обмиті сльозами від диму, заблищали знову. Він поспішав, пішов ще до Довбушевої криниці, до якої було півгодини від стаї. Там набрав до дерев’яного барильця води з джерела. Так він пообіцяв панні молодій. На весіллі не повинно бракувати чорногірської води, а панна молода хотіла цю воду з-під верхів посвятити і взяти з собою в далекі краї. Бо весільна пісня каже таке:

А бодай та молоденька така веселенька,

Так як у тій Чорногорі вода студененька.

«Вода студененька» – якби її налити до металевої манерки, навряд чи можна було б її довго втримати в руках, бо і так у Фоки, поки він її ніс у тисовій бербеничці, руки скоро замерзли, наче від брили льоду, тож він причепив барильце пряжкою до широкого пояса. Адже Довбушева криниця крижана влітку навіть у найбільшу спеку, натомість не замерзає взимку і є тоді єдиним джерелом, яке можна розкопати з-під шарів снігу. «Вода веселенька» – бо у похмурій чорногірській впадині випливає раптом дуже щедро з-поміж величезних каменів, укритих товстим шаром моху. Вибігає несподівано, заговорить, заграє, блисне – і знову сховається. Виявляє тим виверженням, що в глибинах нерухомих скель тече і чаїться підземне море, яке то там, то сям зблисне морським оком і зразу замружується. Бо, йдучи догори брилами, можна почути у скелі дзюркіт і гуркіт. Тому чи то на сонці, чи на морозі, літнім полуднем чи зимовим ранком, Довбушева криниця, родом із вод підземних, не переймається законами сонячного світу. Через це вона має славу вічної води, і є десь такий примівник, у змові з підземними силами, який знає слово, щоб перетворити її, а радше привернути її силу, як скеля, що до життя повертає й омолоджує. Заки з’явиться такий, підземний гомін із грудей землі виманює з грудей людини, що проходить біля джерела, зітхання: «Ти є вода, ти біла, ти чиста, ти ціла, ти свята, ти жива, ти вода правдива». Мабуть, не в одній хаті, і хтозна-як далеко від Чорногори, зберігають на тяжку годину, на хворобу, навіть для вмираючих, воду з Довбушевого джерела. А якби хтось на чужині мав із собою ту воду, навіть під старість, то хто знає…

2

Поволі, мирно дзюркочучи, стікала хвиля людей і худоби в долини. Як тільки увійшли з полонинських плаїв до пущі, пастухи і ґазди, особливо ті, що замикали похід, взяли зброю напоготів, старі рушниці та мушкети з розширеними дулами, позаяк знали, що вовча зграя, як завжди, пуститься за стадами і буде супроводжувати їх аж до