Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

осель і села, намагаючись ухопити, що вдасться. З усіх полонин напливали такі хвилі й зустрічалися на плаях або далі, вже на дорозі над Черемошем. Фока зупинився там, де Бистрець впадає до Черемошу, у корчмі, що звалася Чердак, де заздалегідь замовив чималу кількість пива, багато жидівських калачів і тютюну, аби пригощати людей, які сходилися з усіх полонин і яких він намірявся просити на весілля.

Чердаками колись називали вартівні, завданням яких було не пропускати через гірські проходи втікачів із зачумлених околиць. Цих чердаків, які нерідко вже лежали розвалені по лісах і пущах, боялися забобонно, казали, що там лежать померлі від чуми, і, якщо зайдеш у ті руїни, можна їх розбудити. Втім, у ті часи Чердак біля устя Бистреця був насправді самотнім, але цілком підхожим пристановищем, де після сходження з гірських пустищ і бездоріжжя можна було підкріпитися пивом, жидівською булкою, добути тютюну й почути найновіші вісті зі світу. Горілки на Чердаку бачили ще менше, ніж у найстрогішому монастирі, бо навіть пиво привозили з Косова тільки на такі великі й велелюдні урочистості, як полонинський вихід, розлучіння і бистрецький храм на святої Анни. Поза тим, оскільки поблизу не було лісових робіт, Чердак був безплатним сховком, своєрідним клубом і світлицею, а не корчмою. Оренда Чердака – то гонор, а не зиск. Тому орендар Етик і його родина бачили здебільше таких гостей, що переховувалися хоча би на галерейці від зливи та заметілі, а не таких, які би щось замовляли, купували і платили. Вони до цього звикли, бо й самі, як усі інші, пасли і доїли корів, садили картоплю, пізніше кукурудзу, лише про це розмовляли, раді й таким гостям і вдячні, що їх не забувають, відвідують. Та й що б міг Етик продати у своїй господі? Мамалигу, молоко і бриндзу, що їх кожен мав у себе в хаті. Лише раз на тиждень, якщо поспішить, дехто міг придбати велике диво – білі булки, бо Етичка пекла щотижня. Вряди-годи, не частіше як раз у місяць, Етик читав по складах і тлумачив своїм гостям газету, яка називалася «Неділя», а рідше – залишений кимось із лісників часопис «Ловець». На жидівські свята Етик ставав урочистим, розповідав, але тільки вибраним, легенди про гірських жидів, про хасидів, про великого Рабина і молодесенького Єкеля, що шукав його сліди та Божу книгу в скелях. Етик вірив, що він подвійно щасливий, що не мешкає ані на верхові десь під вітром і у хмарах, ані в селі чи містечку, серед галасу. Серед людей, бо на роздоріжжі, а все ж таки «тихо». Правду кажучи, ані серед людей, ані тихо. Самотня господа Етика мала дві кімнатки для гостей, у кожній по два ліжка. Нечасті гості господи, що спали на добрих ліжках, хвалили її, але скаржилися на гугіт Бистреця, який ночами не давав їм спати.

На весілля у Криворівні Етик збирався з родиною, як і решта. Тим завзятіше допомагав Фоці зустрічати й запрошувати.

Урочисто, підкреслено і поважно повторював Фока формулу запросин, потихеньку втягаючи людей до корчми або підходячи з високою склянкою до перехожих. Двоє старих надвірних гайових із Криворівні і два прибрані сини Фоки, так звані годованці, допомагали йому в цьому. Запрошення і частування супроводжували радісні вигуки та ґречні вівати за здоров’я ґазди Фоки, дідичів і панни молодої. Щохвилини озивалися трембіти, безперестану вилися сумні колоратури флояр. Знову безліч рук віталося з Фокою з усіх боків, а він знову крутився ще спритніше, ніж на полонині, наче в нього множилися руки, мов гілки, як на славному і правдивому образі з Косова. Але і з самим пригощанням був немалий клопіт. Ось подав комусь склянку, вихваляючи, що пиво добре охолоджене, а Етик, увихаючись, як батько рідний і наймит в одній особі, повторював: «Йой, яке холодне, як лід», а той запрошений гонорово надувався: «Нє, дякую, не можу, загорячо». А інший гість вихвалявся: «Облиште, не силуйте, напився я того пива за своє життя». І хто міг знати, чи він взагалі коли-небудь куштував пиво. Напрацювався Фока, аж утомився, тож молоді годованці, як це помітили, ну ж хапати людей по черзі за плечі, прихиляти склянки до вуст, поки кожен, хоч не хоч, ґуль-ґуль випив. Не жартував і надвірний побережник Лук’ян, який, хоча чоловік непоганий – багато сиріт тримав у хаті – був такий крикливий, що всіх браконьєрів поперелякував. Як крикне котрому гостеві над вухом, то той ковтав пиво, мало не захлинаючись. Етик заклопотано прицмокував, а Фока глянув кисло, й відразу перестали, а другий побережник Семен – як то бойко, важкий і згодливий – пояснював: «Ой, як просити треба, довго просити». Дивлячись на це, гості зрозуміли, що Фока не шкодує часу, шанує звичай, а нової моди не пильнує. Попивали жваво. Ще довго людська юрба товклася довкола Чердака: на галерейках, на сходках і перед виходом на дорогу. Затримували її балачки, оповідки, багато цікавих запитань і новин. Вдалині виднілася полонина, ребра скель огорталися туманом, а внизу Бистрець рвав, шумів і пінився.

І далі котився додолу густо і шумно тлум людей та худоби. Як струмки вливаються до Черемошу, так з усіх плаїв виливалися хвилі худоби на дорогу над Черемошем, наповняючи її по вінця. Тисячі корів і коней, неоглядні череди овець рухалися повільно вперед, покидаючи полонини. Лише де-не-де у віддалених самотніх зимарках залишилися пастухи з худобою біля сіна, яке неможливо звезти через височінь та відсутність доріг. Залишаться там до Різдва Господнього, а інші прийдуть до сіна з худобою перед весною, наприкінці лютого. Може, дивилися вони тужно за тими, що відходили, може, шукали їх очима далеко над рікою, на дорогах? Єдина розрада, що годують свою худобу таким м’яким, чистим і соковитим сіном, якого не знайдеш у селах. Так само з дороги то один, то інший задирав голову до верхів, ніби замало йому було цілого літа. Нашим мандрівним пастухам притаманне щось таке, чого немає ні в осілих людей, ні в кочівників. Вони вільні, вдосталь мандрують, але не є бездомними. Проте вони не затиснені назавжди у свій кут, ніби у клітку, а саме тому, що мають постійні оселі, що не позбавлені виміру зусилля та праці, невідомого кочівникам. Тож і пастухи, які місяцями залишаються у зимарках, хоч не мають до кого слова мовити, роблять це з власної волі для власної худоби, хоча дні щораз коротші, хоча звідусіль чигає темрява і хоча деколи під час повернення перед Різдвом мусять підкладати