Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

пізніше... ще сьогодні і востаннє. (Тихо, але рішуче і пронизливо дивиться на неї.) Коли я внизу вийду з танцювальної зали, вам раптом стане млосно... і ви негайно підете за мною... в оцю відчинену кімнату... я вас чекатиму! Зробіть так, щоб нам ніхто не завадив!

Щойно він вимовив останні слова, у дверях показується Тереза. Вона сердиться через присутність Преліха.

ПРЕЛІХ (умить він знову слуга, кланяється Хані з лицемірною послужливістю, на губах вічна усмішка продавця): Кланяюся, кланяюся, панночко! (До Терези.) Там у місті... до моїх вух дійшло, що для панночки готується якась несподіванка, серенада для нашої дівчини, що повернулася. Я прийшов сказати, щоб милостива панночка була готова.

ТЕРЕЗА (їй не подобається, що той чоловік тут): Ну, тепер ідіть, ви ж бачите, що панночка не встигає. Їй треба одягнутися.

Преліх кланяючись, зникає.

ТЕРЕЗА (коли його нема): Що той чоловік тут робить? Не знаю чому, але я не переношу його на дух.

ХАНА: Він дуже надокучливий. Прийшов розповісти про якусь серенаду.

ТЕРЕЗА: Він ніби й не робить нічого поганого, проте я вже багато разів радила господареві його звільнити.

ХАНА: Він, мабуть, хотів вислужитися, принісши ту новину.

ТЕРЕЗА: І якраз мусив про це розказати. Не міг дати потішитися несподіванкою!

ХАНА: Я не знала, як його позбутися, тому й подзвонила.

ТЕРЕЗА: Так, я бачу, що ви ще не одягнені. Але тепер, Хано, мусите поквапитися, вже час. Прибуло вже багато гостей. Барон приїхав парою коней... якби ви лише побачили! (Сміється.) У петельці така квітка, як соняшник, і ви не повірите — він п’яний. Я вже багато разів чула, що він ніколи не тверезіє, але ж посміти прийти таким у гості...! Ну, покваптеся, Хано, а тоді подзвоніть. Ви пришили квітку, щоб під час танцю вона не випала? Ваш батько такий щасливий. Не бачила його в такому доброму гуморі від похоронів. (Йде геть.)

Хана з полегшенням зітхає, хапається за обличчя, бігає по кімнаті. Тоді сідає перед дзеркалом і береться чепуритися.

Горбань Теобальд через дорогу в будинку підхоплюється, вмикає світло. Ходить туди-сюди кімнатою, сідає, бере книжку в руки. За мить її відкладає, встає посередині кімнати і починає декламувати уривок з «Привидів» Ібсена.

ГОРБАНЬ: «І можете спокійно повірити їм на слово. Між ними трапляються справжні знавці. (Хапаючись за голову.) О!.. Так закидати грязюкою те прекрасне, світле, вільне життя!» (Йому не вдається, повторює.) «Так закидати грязюкою те прекрасне...» Ні, не виходить, не виходить. (Покинувши справу, сідає назад, але знову піднімається і продовжує.) «Так, правда твоя. Мені шкодить. Усе це проклята втома, знаєш. То я піду пройдусь трохи перед обідом. Пробачте, пане пасторе. Ви вже не нарікайте на мене, — це так на мене найшло». (Далі незадоволений собою, зітхнувши, сідає. Кличе економку.) Пані Престопіл, пані Престопіл!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (вона за стіною, тому її кімнату не видно): Що таке, пане Теобальде?

ГОРБАНЬ: Пані, а то правда, правда, що той актор мав таку саму хворобу, що й я?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Правда, правда, пане Теобальде, в нього теж була хвора спина.

ГОРБАНЬ: А як він писався?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Писався? Того я вже не згадаю. (Показується в дверях.) Тінтіретті, Пітіретті, якось так. Всі італійці називаються однаково.

Горбань лише киває, мовчить.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (до Теобальда): Мушу ще хліба замісити. (Йде геть.)

ГОРБАНЬ (хоче читати, але попередня думка не виходить йому з голови): А коли ви його бачили, пані?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (за стіною): Коли? О, вже давненько. У Трієсті, коли працювала кухаркою. Вони дуже гарно виступали, вся сцена була освітлена. А він був найкращим, так старався. Він грав якогось монстра чи злого духа. Люди хапалися за серце і плакали, коли він наближався.

ГОРБАНЬ (несподівано дуже розчарований): Пані... той актор мав фальшивий горб. Йому його зробили з паперу.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (не має, що на це відповісти, про таку можливість вона, мабуть, ніколи не думала і хотіла втішити Горбаня): Ні-ні, я питала у швейцара. (Вона знову у дверях, обличчя зосереджене.) Я після вистави вийшла... ви знаєте, оті, що стоять у дверях і кланяються, вони тільки для того там і стоять, щоб побажати на добраніч, і запитала в одного з них. І він сказав, що в актора справжній горб. Має його від народження.

ГОРБАНЬ (не вірить їй, мовчить): А в мене теж від народження?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ні, вам довго щось текло з хребта, і відтоді ви його маєте.

ГОРБАНЬ: То що ж зробила зі мною мати? Вона мене покинула?.. Ох, Боже, Боже! (Хитається туди-сюди цілим тілом.)

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ви сердитеся на неї? Не треба, не треба, Теобальде. Один Бог знає, що там у неї було. Нам не можна судити.

ГОРБАНЬ: Проклинаю, проклинаю її... і... ні, я б усе віддав, щоб побачити нещасну! Я б її садовив на коліна і голубив!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Хтозна, як її, бідолашну, покарало життя. Життя кожного карає.

ГОРБАНЬ: Кожного? (Запитально підводить голову, потім ствердно її опускає.) Так, кожного. Хтось вчиться, має талант, всі ним захоплюються, і ось він мав би почати, аж раптом... (Затихає.) Чи вам теж інколи буває лячно серед ночі, коли здається, що всі втекли і покинули вас? Що ви зранку підійдете до вікна, а довкола нікого не буде?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ох, мій безталанний хлопче! (Хрестить його.) Потерпіть ще трохи, я тільки замішу хліб, а тоді прийду до вас і ми будемо вправлятися. (Зітхнувши, іде.)

Горбань втуплює погляд перед себе, тоді читає.

Внизу в підвалі Гапіт раптом женеться наверх, прислухається біля дверей. Починає тремтіти усім тілом.

ГАПІТ (кричить): Свині, свині, свині! (Хапає ляльку і сидить так, здригаючись і оглядаючись довкола себе.)

Писар Клікот, що досі нерухомо стояв край вікна, починає рухатися по кімнаті й запалює світло. Звідкись приносить дві шкатулки, ставить одну на другу зліва на стіл біля себе і з насолодою готує папір для писання.

КЛІКОТ (пише любовний лист, вимовляє слова вголос, вслухається, як вони звучать):

«Панночко Хано!»

Ні:

«Хано!»

Ні, не так, зовсім не так.

«Через дорогу в мансарді живе чоловік, який вас кохає».

(Коли Клікот починає писати, над проспектом сходить гротескний великий місяць і стає над його вікном, ніби величезний ліхтар. Клікот перекреслює те, що написав, починає знову.)

«Я тут сиджу. Сиджу у великій кімнаті серед шаф, дзеркал, картин, за вікном висить темрява, і я Вас люблю.

Наше місто заполонене кімнатами. Усюди стіни, столи, шафи; люди кладуть руки на предмети і