Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

«прискіпливий Джо» — для командування суден компанії, капітан Джозеф Мітчелл і сам пишався своїм глибоким знанням людей та характерних явищ цієї країни — cosas de Costaguana[17]. Серед них найнесприятливішими для належної праці компанії він вважав часті зміни уряду, зумовлені революціями воєнного типу.

Загалом політична атмосфера республіки в ці дні була буремна. Патріоти-втікачі з партії, яка зазнала поразки, примудрилися повернутись на рідні береги, завантаживши пів пароплава стрілецькою зброєю та амуніцією. На думку капітана Мітчелла, то була просто дивовижна кмітливість з огляду на нужду тих людей у момент утечі. Він зауважував, що «вони, здається, навіть не мали досить дрібних грошей на пасажирський квиток, коли покидáли країну». І він знав, про що каже, бо одного пам’ятного дня його покликали врятувати життя диктаторові, та ще й кільком посадовцям скинутого уряду Сулако: главі адміністрації, начальникові митниці та шефові поліції. Після програної битви під Сокорро бідолашний сеньйор Ріб’єра (так звали диктатора) відмахав по гірських стежках вісімдесят миль, сподіваючись випередити фатальні новини, — з чим він, звичайно, не міг упоратись верхи на кульгавому мулі. Ба більше: тварина здохла під ним на Аламеді, де вечорами, у періоди між революціями, часом промишляла воєнізована банда.

— Так от, сер, — пишномовно і поважно вів далі капітан Мітчелл, — дочасна кончина того мула привернула увагу до безталанного вершника. Його впізнали кілька дезертирів із диктаторської армії, які були вже серед зграї негідників, замішаних у побитті вікон в Інтенденсії[18].

Рано-вранці того дня місцева адміністрація Сулако забарикадувалась у конторі ОПСК, масивній будівлі на самому краю молу, залишивши місто на милість революційного натовпу, а оскільки простолюд ненавидів диктатора через суворий закон про військовий обов’язок, хоч той просто мусив упровадити його під час заворушень, то сеньйор Ріб’єра мав добрі шанси бути розірваним на шматки. Та з ласки Провидіння поруч був Ностромо — безцінний чолов’яга — разом із кількома робітниками-італійцями, завезеними для праці на Національній центральній залізниці, і примудрився визволити диктатора з халепи — принаймні на якийсь час. А капітанові Мітчеллу вдалось підкинути всіх власною шлюпкою до одного з пароплавів компанії — то була «Мінерва», — який сáме тоді, з волі щасливого випадку, захóдив у гавань.

Капітан мусив спускати цих панів по мотузці з діри в задній стіні, а тим часом юрба, виваливши з міста, розлилась по всьому бéрезі, виючи і клекотячи під будівлею з фасаду. Потім мусив поквапити їх, поки бігли уздовж молу, — то був відчайдушний прорив, пан або пропав, — і знову-таки Ностромо, один на тисячу, цього разу очоливши бригаду докерів компанії, тримав оборону молу супроти натиску черні, давши втікачам час добігти до шлюпки, яка чекала їх на іншому кінці з прапором компанії біля стерна. На них летіло паліччя та каміння, лунали постріли, ще в них кидали ножами. Капітан Мітчелл охоче демонстрував довгий шрам на своєму лівому вусі та скроні, який лишився від рани, завданої бритвою, прикріпленою до палиці, — як він пояснював, зброєю, яка була у великій пошані серед «тутешніх негрів найгіршого штибу».

Капітан Мітчелл був огрядний літній чоловік із короткими бакенбардами, носив високі гострокутні комірці, був небайдужий до білих жилеток і під маскою зверхньої замкнутості ховав без перебільшення дуже товариську вдачу.

— Ці добродії, сер, — казав він, не зводячи з вас дуже урочистого погляду, — мусили бігти, мов кролики. Я й сам біг, мов кролик. Певні форми смерті, е-е, не відповідають смакам, е-е-е, респектабельного чоловіка. Мене б теж забили до смерті. Скажена юрба, сер, не розбиратиме, хто там хто. З волі Провидіння ми зобов’язані нашим порятунком моєму капатасові карґадорів, як його звуть у місті, чоловікові, який на той час, коли я склав йому ціну, був просто боцманом італійського корабля, великого ґенуезького корабля, одного з кількох європейських суден, які ходили в Сулако зі збірним вантажем ще до будівництва Центральної залізниці. Він залишив корабель заради деяких дуже респектабельних друзів, своїх земляків, з якими тут заприятелював, але водночас, припускаю, заради власної користі. Пане, я пречудово розбираюсь у людях. Я взяв його за бригадира наших докерів і наглядача нашого молу. От ким він був. Але без нього сеньйор Ріб’єра був би мерцем. Цей Ностромо, сер, чоловік абсолютно бездоганний, став пострахом усіх міських злодіїв. У нас тут кишіли, сер, кишіли й роїлись ладрони[19] і матреро[20], злодії та вбивці з усієї провінції. А на таку оказію вони ринули до Сулако ще за тиждень. Вони нюхом чули кінець, сер. П’ятдесят відсотків цього розбійницького наброду — то професійні бандити з Кампо, сер, але не було серед них жодного, хто б не чув про Ностромо. Щодо міських леперо[21], сер, то тим досить було тільки побачити його чорні вуса й білі зуби. Вони пасували перед ним, сер. Ось на що здатна сила характеру.

Цілком можна було сказати, що це Ностромо, сам-один, урятував життя тим панам. Капітан Мітчелл, зі свого боку, не відходив від них, поки не побачив їх, хоч знесилених, задиханих, заляканих і розлючених, зате врятованих, на люксусових оксамитових диванах у салоні першого класу на «Мінерві». До останнього він був настільки обережний, що звертався до ексдиктатора «ваша світлосте».

— Пане, інакше я не міг. То була зламана людина — страшнюча, мертвотно-бліда, вся в подряпинах.

У той захíд «Мінерва» так і не стала на якір. Суперінтендант наказав негайно вивести її з гавані. Звичайно, вантаж було годі вивантажити, а пасажири, які прямували до Сулако, природно, відмовилися сходити на берег. Їм було чути стрілянину і добре видно бій, який точився край води. Відтіснена юрба вклала всю свою енергію в атаку митниці, похмурої, наче недобудованої споруди з багатьма вікнами за двісті ярдів від контори ОПСК; власне, тільки ці дві будівлі й стояли біля гавані. Капітан Мітчелл наказав командувачу «Мінерви» висадити «цих панів» у першому ж порту за кордонами Костаґуани, а сам повернувся на свою шлюпку, аби поглянути, що можна зробити для захисту майна компанії. Те майно, а також залізничне, зберегли європейці, тобто сам капітан Мітчелл з групою інженерів, які будували залізницю, і з поміччю робітників-італійців та басків, що віддано згуртувались довкола своїх англійських шефів. Докери, уродженці республіки, також дуже добре поводились під орудою свого капатаса. Купка волоцюг дуже мішаного походження, переважно негри, які вічно ворогували з іншими завсідниками ницих міських кабаків, радо вхопилися за цю нагоду звести власні рахунки за таких сприятливих обставин. Серед них не було жодного, хто б хоч колись не дивився з жахом, як