Читати книгу - "Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер"

Глава 2

Денис

Ранок починається не з кави, а з прийнятого душу після перельоту і заїджених і вивчених мною напам'ять лекцій тітоньки.

– Денисе, любий мій племіннику, – ну от, почалось. Наша пісня гарна й нова. – Тобі зовсім скоро тридцять років. Чи не пора задуматись про сім'ю? 

Моїй тітці Олені давно за 50. Своїх дітей у неї з Віктором так і не має, тому і печеться за мене. У них 10 років різниці у віці, та це не заважало їм ніколи. Вони виховували мене після того як я втратив маму, адже батько був весь у роботі. Проте 3 роки тому не стало і його. 

Я вдячний їм за старання, проте про одруження казав неодноразово, що затія ця безглузда та не потрібна. 

На даний момент мене цікавить лише робота, і тільки вона. 

– Скільки разів в день я повинен повторювати, щоб ти нарешті зрозуміла? – спокійним тоном відповідаю на запитання тітки. 

– Ти не розумієш. Час йде, тобі потрібно одружитися, створити свою сім'ю. Рано чи пізно нас з Віктором не стане, і ти залишишся сам, я не можу цього допустити, – каже тітка, та важко зітхає.

– Тебе тільки це хвилює? Що я буду самотній? Якщо так, то можеш не хвилюватися, у мене є робота, вона мене не покине. 

– Ні, Вікторе, ну ти чув таке. Робота у нього є. А сім'ю та дітей ти теж з нею робитимеш? Це вона допомагатиме та підтримуватиме тебе у скрутні часи?  Чи вона подасть тобі склянку води в старості? Що за маячню ти говориш, Денисе? – о, бачу тітка вже на межі, варто тікати. Ще скандалу бракувало. 

– Дуже дякую, тітко. Все було дуже смачно, – підходжу до неї та цілую у щічку. 

– Не підлизуйся, ти мене дуже ображаєш своєю поведінкою. Невже так важко хоч раз прислухатися до мене? Я ж зла тобі не бажаю. 

– Завтра виходить нова колекція, у нас підготовка до показу. А сьогодні ще й маю познайомитися з усіма працівниками і увійти в курс справ. Мушу бігти, – пояснюю. – Дядьку, ти ж заїдеш сьогодні в офіс? Потрібно обговорити деякі питання. 

​​​​​​– Так, звичайно, синку. Об 11 буду в офісі, – доволі спокійно та врівноважено відповідає дядько. 

Мене завжди дивувало та вражало те, як він залишається спокійним поряд з тіткою. Справа звички, певно. 

– Він ще й ігнорує мої питання. Зовсім зіпсувався хлопець після роботи, – тітка знову починає. 

– Тітко, прошу тебе. Обіцяю, що як тільки вийде ця колекція, задумаюсь над твоїми словами, згода? – підморгую їй, знаючи як це бентежить тітку.

– Добре, у плані виховання ти зіпсувався, подивлюсь чи досі виконуєш свої обіцянки.

 

Розмова Олени і Віктора

– Ні, ну ти чув таке, Вітю? Як це не збирається одружуватися? 

– Один Бог знає, що в нього в голові коїться, мені його не зрозуміти. 

– Брат в заповіті написав, що якщо до 30 його єдиний син не одружиться то все його рухоме і нерухоме майно піде на благодійність. Ох, брате. Ніби не знав який в тебе син. Придумав собі ось таке, а нас без даху над головою залишив. 

– Можливо Денис ще одумається. Невже самого не бентежить цей заповіт? 

– Ні, я цього так не залишу. Волю брата поважаю, проте забрати дім не дам. Я вирішу цю проблему, можемо бути спокійними. Я не я, якщо Денис не одружиться. От побачиш!

 

Денис

Їду на роботу весь у своїх роздумах. Тітка з дядьком вже дістали з тими дурнуватими і безглуздими розмовами про одруження. 

Ну чорт забирай, яке нахрін одруження? Всі мої попередні стосунки, хоча їх було небагато, проте серйозно, закінчувалися через чотири місяці, та і це в кращому випадку. 

А тут на тобі, одружитися до тридцяти. А нічого, що за кілька місяців мені тридцять?

Мало клопотів із тіткою, так я ще й нервую, бо ж сьогодні знайомство з підлеглими. Ні, звичайно, заочно вони знали мене і поважали, бо я з такої величезної діри почав витягувати компанію. Та все ж, хтозна, що ще думають про мене. 

Літаючи в своїх думках не відразу помічаю дивний рух на дорозі. 

Твою ж... 

Я різко натискаю на гальма і мої колеса просто жахливо пищать від різкої зупинки. Що за? Ну і це в перший же ж день в Україні. На мене просто витріщилися перелякані очі якоїсь кози.

– Ідіот! Ти що, не дивишся куди преш? – просто кричить "постраждала", яка видно теж дуже кудись поспішає. Раз так спілкується, отже травм немає. І на цьому дякую!

– Щооо? Це я куди? Сама під колеса кидаєшся, якась психована. Де тут пішохідний перехід? Бачиш? І я не бачу. Правильно, бо його тут немає, – вийшовши з автомобіля тепер вже кричу я, бо дійсно вибісило. Ну а якби не загальмував? От же існують такі люди. 

– Та таких придурків як ти я ще не бачила. Котись куди подалі і не псуй мені нерви! – кричить це диво, а я лише кривих посміхаюсь. 

– Звісно. Одразу після тебе, істеричко!

– Хам, – чую у відповідь і ця божевільна зникає з поля зору. 

Я нервово сідаю у машину і далі їду по своїх справах. 

Ну треба ж такому трапитися. І все ж мій день не задався з самого початку. 

Не зчувся, як вже був біля офісу. Моє дітище! 

При вході мене зустрічає Тіма і, після «палких» обіймів, ми йдемо всередину. А тут з часів батька нічого і не змінилося. Такі ж стіни, кабінет, крісло,ну от все до дрібниць. 

Сідаємо в моєму кабінеті і починаємо обговорювати усі нюанси майбутнього показу. 

Чую стукіт у двері. Кріс, ну точніше Христина. 

Ох, я пам'ятаю цю дівчину. Вона напевно вже років три намагалася потрапити у нашу компанію і лише десь рік тому її нарешті взяли на роботу. 

Пам'ятаю, щороку, коли приїжджав у відпустку в один і той же час, ця дівка десь завжди мене знаходила і намагалася клинці підбити. І навіть минулого року ледь свідомість не втратила, коли заїхав до дядька на роботу. І ось тепер що я бачу? Правильно, коротку спідничку і напів розстібнуту блузку. О ні, дівчинко, я не з тих, хто хоче розважитись на кілька ночей і голову морочити тобі не буду, хоч які фокуси показуй.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍