Читати книгу - "Справжній принц, Богдана Малкіна"

—4—

Їй було напрочуд тепло, комфортно і так приємно пахло, що Ханна почувалася найщасливішою у світі. Тільки занадто гучна музика виривала зі сну. 

Остаточно прокинувшись, зрозуміла, що під нею щось повільно ворушилося. Рука лежала на якійсь тканині, а під нею… під нею билося серце. 

Усвідомивши, що лежить на комусь, Ханна різко сіла. 

Принц. Вона заснула і опинилася на ньому. Як довго це відбувалося? Судячи з того, що на екрані показували титри, то спала вона доволі довго.

Принц також сів. Вона уві сні примудрилася повалити його на диван?

– Господи, вибач, – Ханна закрила обличчя руками. Ще ніколи в житті їй не було так соромно.

– Все гаразд. Це було… приємно.

Так кортіло упевнитися, що він говорив правду, але Ханна не могла глянути йому в очі. Можливо, пізніше. Просто втекла до ванної, сказавши, що за хвилину повернеться.

– Він тобі не подобається! – запевняла своє віддзеркалення. – Він – принц. І в нього взагалі є наречена! Ти не можеш у нього закохатися! Не можеш, Ханно, і крапка! – знесилено опустила голову – це не допомагало. – Потрібно провітритися.

Повернувшись до вітальні, дівчина зупинилася навпроти принца, який уже встиг знайти іншу мелодраму.

– Ходімо надвір, побродимо у снігу.

– Ем… – він здивовано підвів брови. – Не впевнений, що це хороша ідея.

– Я дам тобі одяг мого тата. Ви приблизно одного зросту. Не випендрюйся, буде весело.

– Окей, – ошелешено відповів Александер. Мабуть, до принців так не звертаються, але хіба її це хвилювало?

За кілька хвилин він уже був одягнений у товстий пуховик, шапку й занадто великі чоботи. 

– Бачили б мене зараз папараці.

– Не впізнали б, – відмахнулася Ханна й першою вийшла надвір.

Сніг продовжував сипати з неба. Великий, лапатий і такий чарівний.

Не вагаючись, Ханна зійшла з ґанку й полізла крізь замети до дороги. Давалося це важко, сніг одразу ж потрапив у взуття, проте вона не зважала. Принц пробирався за нею слідом.

– Що ти замислила? – поцікавився він, наздогнавши дівчину. Вона зупинилася неподалік від вуличного ліхтаря.

– Ось це, – усміхнулася й повільно впала спиною на сніг, розкинувши руки.

Сніжинки кружляли повільно, ніби витанцьовували навмисне, щоб потішити її. Дівчина відчувала, що от-от трапиться щось дивовижне, тому терпеливо чекала.

Принц приєднався до неї, ліг поряд.

– Александере, думай, – серйозно йому сказала, – думай про те, чого хочеш усім серцем і воно неодмінно в тебе буде. Магія Різдва…

Останні слова прошепотіла, ніби зачарована, спостерігаючи за тим, як падає сніг.

Полежавши так трохи, раптово занудьгувала й не довго думаючи, сипонула на принца снігом.

– Гей, так не чесно! Я ж думав про Марту!

Ханна сіла й стала швидко засипати принца з ніг до голови.

– Ох-ох-ох! Припини! – попри те, що за комір татової куртки насипалося холодного снігу, Александер дзвінко сміявся. Намагався відбиватися у відповідь, проте у нього нічого не виходило. А потім несподівано встав і однією рукою повалив її у сніг, опинившись зверху. 

Обличчя принца знаходилося близько, тому Ханна із задоволенням його роздивлялася, легко всміхаючись. Шкода, що світло ліхтаря було таким тьмяним.

Та його вистачало, щоб мила усмішка хлопця пробиралася в саме серце.

Принц теж не зводив з неї очей. А що як… що як він вирішить її поцілувати? До такого вона не була готовою. Тому не вагаючись набрала жменю снігу й жбурнула йому за комір, хитро посміхаючись.

Поки принц намагався витрясти холодне, видаючи смішні звуки, Ханні вдалося відповзти. Вона сиділа на м'якому снігу й весело хіхікала. 

– Тобі пощастило, – награно серйозно почав принц, – що я джентль…

Вона не дала йому договорити – знову засипала снігом, тепер уже обома руками.

– До біса манери, я тебе тут закопаю, – злобно, проте з широкою усмішкою, сказав Александер і поповз за нею. 

Заверещавши, дівчина кинулася геть, та він все одно зумів вхопити її за ногу і потягнув до себе. Перевернувшись на спину, Ханна продовжувала сипати снігом на принца, регочучи на всю вулицю.

За двадцять хвилин боротьби обоє знесилені, обліплені снігом, лежали посеред дороги. Важко дихали й час від часу разом вибухали сміхом.

– Це моє найкраще Різдво, – чесно зізнався принц та підвівся, коли нарешті заспокоїлися. Він подав їй руку, щоб допомогти встати.

– І моє, – щиро відповіла Ханна. Серце налилось теплотою, коли вона побачила дивовижно-блакитні очі принца. Вони були такими прекрасними, що не хотілося відводити погляду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍