Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Я… Я сина заберу, зрозуміло? Ви не можете заборонити мені забрати мою дитину! Не залишу його тут!

– Не кричи так, Степанка розбудиш.

Степанко – це Степан Артемович, це мій свекор.

Але мені начхати на те, що потривожу його сон.

А от Руслана шкода, не хочу його лякати.

Мій малюк, мій славний хлопчик, який не повинен дізнатися, яким жорстоким буває його батько. Ні, ніколи не розповім. Він буде найщасливішим та найулюбленішим.

– Ну що ти надумала? – Аліна Михайлівна важко зітхає, підходить ближче, стискаючи мої долоні, що тремтять. – Куди ти проти ночі забереш Русланчика? Мав рацію Діма, що не можна тебе з сином відпускати.

– Мав рацію?! Це є порушенням закону. Я не дам забрати у мене сина. Я все тут переверну, якщо зараз не…

– Забрати? Тасенька, що у вас такого сталося вже? Сядь ти, - м'яко підштовхує мене до плетеного крісла, тисне на плечі. – А тепер поясни мені все. Звідки такі дурні думки? Хто в тебе має намір забирати Руслана?

– Ви сказали, що Діма заборонив мені дитину віддавати.

– Не це я сказала. Він попросив не давати тобі забрати сина, щоб ти тут залишилася. І так, мав рацію. Ти в такому стані: заплакана, вся тремтиш, дурниці кажеш. Краще почекай, доки Діма приїде.

– Я не хочу його бачити!

Вигукую, а потім затискаю рота долонями. Часто дихаю, паніка розтікається по крові, вщухає потроху. Можливо, я надто гостро сприйняла слова Аліни Михайлівни?

Вдивляюсь у її обличчя, намагаюся знайти ознаки брехні. Адже мати завжди буде свого малюка захищати, так і свекруха може захищати Діму, вигадувати.

– Та-а-ак, - зітхає важко. Гладить мене по маківці, простягає склянку води. – Давай ти зараз заспокоїшся, вип'єш чаю з ромашкою, все мені розкажеш. А далі разом подумаємо, що робити.

– Ні, якщо Діма приїде…

- То я його на поріг не пущу. Чесно, - м'яко посміхається на всі мої сумніви. – Дімка погуляє, нічого з ним не буде. Мене значно більше турбує, щоб у мого єдиного онука мама була спокійна. То що, Тась, згодна? Залишаєшся?

Я сумніваюся. Не впевнена, що можу довіряти свекрусі. Хто ж я їй? Мати її онука (вже не єдиного), дружина сина (тимчасово). Але мені так хочеться вірити в чужу доброту, що все не було брехнею.

Я сиджу і не знаю, чи варто мені тікати. Куди? У готель, хіба що. У мене має вистачить готівки, щоб сплатити кілька ночей. А далі на що жити?

Після магістратури я одразу пішла у декрет, так і не влаштувавшись на роботу. Кому потрібна співробітниця, яка скоро втече на три роки? Тим більше, що вагітність була дуже складною, я постійно ходила до лікарів.

А під час університету я лише Дімі допомагала на його фірмі, стажування теж там проходила. Мені здавалося це таким чудовим! Працювати разом, зустрічатися під час обіду, їхати додому одночасно, цілуючись у машині на стоянці.

Той час здавався чарівним, дарував упевненість, що так буде завжди.

– Тримай, - свекруха ставить на кавовий столик чашку, сідає в сусіднє крісло. - А тепер, моя гарна, розкажи, що мій телепень накоїв. В тебе не вийшов сюрприз? Довго на роботі був?

– Ні, але…

Я не можу розповісти про зраду, слова застрягають у горлі, душать. Це не моя вина! Але так соромно зізнатися, ніби зі мною щось не так, що чоловік завів собі коханку. І якщо я скажу, то це стане реальністю.

– Нічого, ще помиритеся.

– Ні! Не помиримось, Аліна Михайлівно. Я його ніколи не пробачу! Ніколи, зрозуміло? Вибачте, але…

– Боже, та що сталося такого страшного? Тасенька ... Сонечко моє, - свекруха притискає руку до грудей, дивиться на мене переляканими очима. – Він же… Ні, Діма не міг. Ти що! Він же тебе не вдарив? Він би ніколи... Якщо він тільки посмів! Ти не бійся, кажи! Я не так виховувала… Та ні…

– Не вдарив.

Поспішаю заспокоїти жінку, яка хапається за серце. Може, краще б ударив? Тоді все так ясно стало б, прозоро. Виявився покидьком, а вдавався добрим.

А зараз я почуваюся такою дурною. Бо я не помітила! Стільки підказок було, а я пропустила. І сьогодні… Та розмова і важке дихання…

Господи.

Проковтую клубок в горлі, п'ю гарячий чай, обпалюючи язик. Не можна плакати, годі. Діма не заслуговує, щоб я так по ньому вбивалася. Тільки самонавіювання не діє, горе дряпає грудну клітку.

– Але він мене образив, - я насилу кажу, кожне слово лезом дряпає. – Сильно образив. Тож пробачити неможливо. Я тому за сином приїхала, хочу…

– А ось ламати дров не треба. Ви ще молоді, гарячкуєте. Ось куди ти зараз поїдеш? Зірвешся, а далі? Ні, Тасенька, тут треба з холодною головою приймати рішення. Іди нагору, поспиш, відпочинеш. А завтра вже думатимеш.

– Я тут не залишусь, - приймаю рішення, тому що шанс зіткнутися з Дімою дуже лякає. – Вибачте, але я не можу. Я поїду краще. Заберу Руслана та поїду.

Підіймаюсь, твердо впевнена у своєму вирішенні. Аліна Михайлівна має рацію, треба спокійно все обдумати, прийняти нову реальність. Але я робитиму це там, де мене ніхто не потурбує.