Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 4

Лук'ян підтискає губи та мовчить. Різко гальмує біля елітної багатоповерхівки й ошелешує:
— Приїхали. Виходь.
Наче ошпарений, вистрибує з авто. Я відстібаю пасок безпеки та відчиняю двері. Виходжу на вулицю, повільно наближаюся до Лук'яна. Він бере мене за руку та веде до будинку. Мабуть, Лук'ян змінив місце проживання або привіз мене не додому. Чоловік вперто не хоче пояснювати свій вчинок. А що він може сказати? Що я йому набридла. А тепер, він вирішив оновити спогади та погратися ще. Стримую сльози й, наче заспокійливу мантру, повторюю: "Лише одна ніч. Більше я його ніколи не побачу та не підпущу до свого серця".
Мовчки заходимо у ліфт і підіймаємося. Весь час Лук'ян не відпускає моєї руки. Я відчуваю тепло його долоні й це розбурхує хвилювання. Опинившись у квартирі, недбало знімаю взуття. Нерви тонкими нитками пронизують тіло. Раніше я спала з Лук'яном, мені відомий смак його тіла та губ, проте зараз хвилююся мов уперше. Згадую обставини через які я тут й з'являється відраза до самої себе. Впевнено йду коридором та відчиняю перші двері:
— Спальня тут?
Це виявилася ванна. Лук'ян злегка всміхається:
— А тобі не терпиться? Спальня по центру, проте можеш відвідати ванну. Вийдеш з неї без одягу.
Одразу ховаюся у ванну. Зачиняю двері й сподіваюся, що Лук'ян до мене не навідається. Відкручую кран та випускаю холодну воду. Наповнивши долоні, підношу до обличчя. Прохолода освіжає, дозволяє мислити ясніше. Не переймаючись макіяжем, ще раз омиваюся водою. Хочеться, щоб туш потекла, помада розмазалась і Лук'ян, злякавшись мого вигляду, відмовився від свого наміру. Розбиваю хвіст на голові та недбало розтріпую світле волосся. Дивлюся у дзеркало й одразу натрапляю на сумні зелені очі. Стільки разів я мріяла зустрітися з Лук’яном, а тепер не рада цій зустрічі. Хотілося, щоб він побачив мене успішною, щасливою, сильною, а натомість вийшло навпаки.
Закручую кран і повільно знімаю одяг. Відтягую неминучу мить й не виходжу з ванни. Стою оголена посеред кімнати та розумію, що не можу з’явитися перед Лук’яном у такому вигляді. Погляд чіпляється за банний рушник. Не вагаючись, оперізуюся у нього, зафіксовую на грудях. Деякий час стою, не наважуючись вийти з кімнати. За дверима на мене чекає хижак, який вполювавши здобич, втрачає цікавість. Хвилювання посилюється і я не витримую. Очікування викручує нутрощі. Краще, нехай все швидше закінчиться і я поїду додому.
Важко зітхаю та виходжу до коридору. Йду прямо та заходжу у спальню. Лук’ян сидить на ліжку і ліниво дивиться в телефон. Помітивши мене, одразу відставляє його вбік та поглядом ковзає моєю фігурою. Від такої уваги мене кидає в жар. Не витримую тиші. Схрещую руки на грудях та суплю брови:
— Я залишила одяг у ванні. Все, як ти хотів.
Він злегка всміхається. Бере бокал з червоною рідиною з тумбочки та простягає мені:
— Хочеш вина?
— Так, — беру бокал та міцно стискаю у руках. Хочеться напитися й нічого не пам’ятати. Можливо тоді серце не розриватиметься на шматочки. Випиваю все, що є у стакані та кладу його на тумбу. Горілиць лягаю на ліжко. Руки випрямляю вздовж тулуба й дивлюся на стелю. Не віриться, що Лук’ян зараз мене торкатиметься. Я гадала, крім Романа більше ні з ким не спатиму. Тепер я зраджую йому, а найгірше — він сам мене попросив. Злість накочує на груди та обпікає зсередини. Стискаю рушник у руках й чую сміх Лук’яна. Цей негідник, дивлячись на мене, регоче:
— У тебе такий вигляд, ніби ти зібралася помирати.
— Інтим з тобою гірше смерті, — випалюю, не подумавши. В карих очах спалахують іскри злості й чоловік більше не сміється:
— Раніше ти не скаржилася.
— Раніше ти мене не примушував.
— Ти сама погодилася, — звучить з натиском та роздратуванням. Він випиває вино та кладе склянку. Розстібнувши ґудзики на сорочці, жбурляє її на підлогу, — годі розмов. Покажи, як ти за мною скучила.
Він нахиляється та розгортає рушник. Уважно дивиться на мене, наче вперше, вивчає хтивим поглядом. Стискаю руки в кулаки. Нічого не показуватиму. Нехай думає, що я не скучила. І взагалі, я тепер заміжня жінка та вірна дружина. Була. До сьогодні. Думка про зраду шматує душу.
Негідник, наче не бачить мого стану, підсувається до мене та кладе руки на мій живіт. Одразу пропалює полум’ям. Хвилями накочуються спогади його пестощів і я закриваю очі. Долоні чоловіка повільно мандрують доверху та зупиняються на моїх пагорбах. Злегка стискають їх, рухаються по колу. Він нависає зверху, його рука опускається мені між ніг. Я зціплюю зуби, щоб не видати жодного звуку. Його рухи стають напористішими, а пестощі відвертішими. Губами торкається моєї шиї та язиком виводить вологі візерунки. Я відчуваю тепло його тіла й хочеться притиснутися до чоловіка, огорнути ногами, доторкнутися до мускулистих рук.
Шкіра плавиться від умілих поцілунків, а живіт тягне від бажання. Швидко оговтуюсь, тисну нігтями у долоні. Це не правильно. Мені не повинно подобатися. Я приклала багато зусиль, щоб забути Лук’яна і навіть вийшла заміж. Тепер він майстерно руйнує стіну, яку я старанно вибудовувала роками. Для нього я — забавка, іграшка на одну ніч, тому не варто мріяти про більше.
Лук’ян огортає мене ніжністю, поводиться так, наче в його кам’яному серці залишилися почуття. Він тягнеться до моїх вуст, а я міцно стискаю їх, відвертаю голову. Боюся, що поцілунок стане спусковим механізмом і розбудить кохання до чоловіка, якого я ледве викинула зі свого серця. Відчуваю свою безпорадність та не можу стримати сліз. Лук’ян завмирає. Насуплює брови:
— Тобі боляче? Я роблю щось не те? — у його голосі відчувається тривога, ніби йому не байдуже.
Я схлипую сильніше. Все не те. Він не повинен мене цілувати, а мені не повинно подобатися. Підтискаю губи та зізнаюся:
— Я ж зараз зраджую своєму чоловіку, зраджую Роману. Ти перетворив мене на повію. Це огидно. Ненавиджу тебе!
Він забирає від мене руки та сідає поруч.
— Ну, якщо інтим зі мною настільки тобі огидний, то я пропоную іншу угоду, — робить театральну паузу, а я боюся уявити, якою буде ця угода. Він ошелешує, — ти моя на тиждень. Беззаперечно виконуєш все, що я скажу, живеш зі мною під одним дахом, не спілкуєшся та не бачишся зі своїм Романом, — ім’я мого чоловіка вимовляє зі зневагою. Я тамую подих і слухаю далі, — я роблю з тобою все, що захочу, крім інтиму. Принаймні, поки ти сама не забажаєш. Згодна?
Я дивлюся на нього з широко розплющеними очима й намагаюся спіймати хоч натяк на жарт. Чоловік залишається серйозним. Я не розумію, що за божевільня коїться у його голові, але нічого доброго не чекаю. Підозріло зіщулюю очі:
— Що саме ти забажаєш?
— Різне, — чоловік уникає відповіді та ховає погляд. Я передчуваю щось лихе й не заспокоююся.
— Тобто, якщо ти захочеш, щоб я принесла тобі у зубах капці, то я маю це зробити?
— Теоретично так, проте обіцяю, що все буде у межах розумного. Обирай, або ти віддаєшся мені сьогодні, або тиждень беззаперечно слухаєшся моїх наказів і я тебе не торкаюся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍