Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вільчура й лікарів узагалі. Лікар Жук, який саме виходив з клініки, мало не постраждав, а поліція з трудом змогла розігнати натовп, щоб дати дорогу кареті «швидкої допомоги», яка везла якогось пацієнта.

У самій клініці панував похоронний настрій. Лише один професор Вільчур, певно, не переривав своїх щоденних занять. Він, здавалося, не помічав виразу обличчя підлеглих чи їхню нервозність, здавалося, він не знав про нервозність, яка охопила місто, ніби й не чув галасу натовпу під вікнами.

Професор щойно закінчив вечірній обхід пацієнтів і спускався вниз, коли привезли нового пацієнта. Доктор Кольський, який асистував професорові, хотів зайнятися його прийомом, але Вільчур сам підійшов до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими двоє фельдшерів прямували до приймального покою, пролунав тихий стогін, густі краплі чорної крові позначали дорогу.

– Що це? – запитав професор Вільчур.

Лікар «швидкої допомоги» пояснив: бійка з ножами, стан безнадійний, кілька глибоких ран грудної клітки й живота. Тільки негайна операція може допомогти. Тому він привіз його саме сюди, бо це було найближче.

– Будь ласка одразу на стіл, – звернувся Вільчур до Кольського.

Кольський на секунду затнувся:

– Його буде оперувати доктор Ранцевич?

– Ні, я сам цим займусь, – відповів Вільчур.

Кольський побіг давати вказівки, потім подбав, щоб з пораненого зняли його лахміття. Це був якийсь волоцюга з давно неголеним обличчям, яке перетинала кілька свіжих неглибоких порізів, що кривавили. Він помирав у муках. Нерівномірне дихання, пронизане смородом алкоголю, майже припинилося.

Операційна була готова. Прийшла доктор Люція, бліда, як папір, з червоними від тривалого плачу очима.

– Йдіть же додому, – з проханням у голосі сказав Кольський. – Я про все подбаю. А тут навіть немає причин слухати. Я не знаю, чи його донесуть до операційної.

З’явився професор Вільчур. Він схилився над пацієнтом і випростався, потираючи рукою очі.

– Хто це? Я знаю цього чоловіка. Я точно його колись бачив.

– «Швидка» лише назвала ім’я й прізвище, – пояснив Кольський. – Це Кипріян Омела.

– Омела? – повторив професор. – Звідки я його знаю?

На порозі з’явився санітар і повідомив, що все готове. Після того, як було знято тимчасові пов’язки, виявилося, що рани були не такі глибокі й небезпечні, як це заявляв лікар «швидкої допомоги». Лише одна була надзвичайно небезпечна. Лезо ножа досить глибоко увійшло у м’язи живота і широко зачепило шлунок. Легені були неушкоджені, але дуже велика й тривала втрата крові була найсерйознішою і найнебезпечнішою загрозою.

– Другий труп у цій кімнаті за один день, – шепнула одна з медсестер докторові Кольському. – Чому професор робить цю операцію сам?

Кольський нічого не відповів. Тим часом професор Вільчур своїми незграбними руками з дивовижною майстерністю зашивав одне поранення за іншим. Однак його думка працювала, ніби шукаючи подобу цієї людини в пам’яті.

«Омела, – повторив він подумки. – Кипріян Омела… з упевненістю я його знаю».

Операція закінчилася. Хворого живим забрали зі столу. Іскорка життя, яка тліла в ньому, могла легко згаснути або знову розгорітися. Його помістили на четвертий поверх у палату для пацієнтів, які не платили, а професор Вільчур просто з операційної попрямував у канцелярію, де на нього вже чекали комісар поліції та слідчий.

Під тиском громадськості влада змушена буда ґрунтовно розслідувати справу про смерть Доната. Професора Вільчура було повідомлено, що у справі вже є свідчення усіх найважливіших осіб, які були залучені до операції, і слідчий дав зрозуміти, що тягар обвинувачення скерований на доктора Люцію Канську, яка під час розслідування не заперечувала своєї вини. Це також підтверджують свідчення професора Добранецького, але він покладає вину на погану організацію роботи в клініці.

Професор Вільчур мусив докласти чимало зусиль та аргументів, щоб переконати їх у тому, що доктор Канська не несе ніякої відповідальності, що професора Добранецького також не можна ні в чому звинуватити. Виною всьому непорозуміння й тільки непорозуміння. Ніхто не може говорити про злу волю, але непорозуміння подібного роду насправді не можуть виникати у клініці, і тут Добранецький має рацію, приписуючи провину за смерть Доната поганій організації роботи.

– Я відповідаю за організацію, – підсумував професор Вільчур, – і я один винуватий.

– Так, професоре, – сказав слідчий, складаючи папери у свій портфель, – тут не йдеться про якийсь кримінальний процес. Однак ви повинні бути готові до того, що сім’я святої пам’яті Леона Доната або страхові компанії, в яких померлий був застрахований, можуть висунути серйозні фінансові претензії. Я б також порадив вам, пане професоре, заздалегідь узгодити ці питання зі своїм адвокатом.

– Дякую, пане слідчий, – мовив Вільчур.

Уже була десята, коли Вільчур вийшов з лікарні. Внизу він побачив Люцію, яка чекала на нього. Його зворушив її вигляд. Йому промайнуло в думці, що ця бідна дівчина у розпачі, прибита подіями, в центрі яких вона мимоволі опинилася, може здійснити якесь безумство.

Він посміхнувся і взяв її під руку:

– Ну, шановна пані, більше твердості, більше твердості. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковості всіх своїх дій. І жоден лікар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слід подвоїти увагу, але не можна впадати у депресію.

Люція скрушно похитала головою:

– Ні, пане професоре. Це не депресія. Це відчай від думки, що пан професор може бути переконаний у моїй недбалості. Усі обставини проти мене… Я хотіла б, щоб ви дали мені можливість усе пояснити…

Вільчур сильніше стиснув її руку.

– Але, дорога панно Люціє…

– Ні, ні, пане професоре, – перебила вона його. – Об’єктивно кажучи, я заслуговую на осуд і знаю, що ви не можете надалі співпрацювати зі мною. Наражати себе на роботу зі мною. Я готова до всього. Я просто хочу, щоб ви мені повірили, щоб ви не сумнівалися в мені… Моя вина – це не байдужість і навіть не легковажність… Можливо, тільки дуже велика довіра до доброї волі й відданості… професорові Добранецькому… Я відповідатиму за всі наслідки… Якщо навіть заберуть право на лікарську практику, хай буде!.. Але повірте мені…

– Та, я вірю, вірю, люба пані, – запевнив Вільчур. – І ви можете бути спокійна, ніхто у вас нічого не забере, як і колись, ви залишитесь у клініці, і моя довіра до вас не зменшиться ні на йоту.

Якусь мить вони йшли мовчки, і Вільчур заговорив незвичайно різким, як на нього, тоном:

– Ви молода, дуже молода, і тому я пробачу вам, і це єдина справжня провина, яку ви допустили. Яку ви щойно допустили… Я спробую забути, що ви, можливо, на мить засумнівались у добрій волі професора Добранецького, добрій волі будь-якого лікаря. Лікар може помилятися, але в світі немає такого, чуєте мене, такого, який би без будь-якої причини міг би поставити під загрозу смерті пацієнта. Ви як лікар повинні зрозуміти… Ви повинні в це вірити! У той момент, коли перестаєш вірити в це, треба перестати бути лікарем.

Люція обізвалася виправдувальним тоном:

– Я тільки хотіла зазначити, пане професоре, що професор Добранецький…

– Давайте більше не будемо про це говорити, – рішуче перебив її Вільчур. – Нехай Бог боронить вас від того, хто звіряється в якихось своїх… Ну, даймо цьому спокій. Подивіться, яка гарна ніч. Скільки зірок.

Він нахилився