Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Останні промені сонця мазнули по небу червоним проблиском, а на вулицю збіглися люди з вилами, факелами та ще чимось, замість зброї.
- Хто це? – пошепки вточнив Альберт.
- Не знаю - покачала я головою і наблизилася.
Так вийшло, що ми виявилися найближчими до тіла. Без зайвих прохань хлопець пройшов повз тіла, до дівчини, намагаючись заспокоїти її. А я підійшла до трупа, поки за моєю спиною живою стіною виростав народ.
- Ох... Ой, лишенько – чула я позаду, обережно перевертаючи тіло і вдивляючись в обличчя.
Гарна, бліда шкіра, каштанове волосся і різні за кольором налякані, але вже не живі очі... я одразу згадала хлопця зі сніданку в палаці.
- Пан лікар? – поповз натовпом шепіт.
А я замислено подивилася на неймовірного розміру дірку в горлі. Вона виявилася наскрізною…
- Який жах! - не вмовкали люди.
Це відволікало, але зціпивши зуби, я встала і задумливо огляділася намагаючись знайти хоча б щось. Слід... зброю... загублену річ... ну хоча б шматок одягу… Нічого помітити крізь натовп я не змогла.
- А рана-то ножова - беземоційно хмикнув старий козак, що навіть не підійшов до тіла.
- Ножова? - жахнулася якась баба
- Від меча, якщо казати точніше - обізвався молодий козачок, що був дуже схожий на старого вояку, який тримав слово до того (явно спадкоємець... син або внук)
- А в кого у нас тут є мечі? Ні в кого! Зброї від роду не водилося! - качала головою та ж сама баба.
- Що ж це робиться?! - підхопилася її подруга - тікайте люди добрі, поки і нас тут не повбивали! - заверещала вона і почалося метушіння.
Декілька секунд галасу і вулиця обезлюдніла. Залишилася лише я, Альберт та старий козак. Дівку, яку намагався заспокоїти мій супутник підхопили під руки дві маленькі дівчинки-близнючки, а молодого козака, який взагалі-то хотів залишитися утягла немолода татарка - видно мати чи бабуся.
- Я вам, пані, не радив би тут залишатися - хмикнув старий, спокійним кроком направляючись додому - небезпечно - і подумавши додав: - якщо вже приїжджих вбивають, то що буде далі?
В результаті нас з Альбертом відправили назад до палацу. На наступний же ранок в селі усе було так, наче нічого і не сталося. Врешті-решт, на перший погляд.
До самої ночі ми з Альбертом думали над ситуацією, сказавши хазяям палацу, що вже пішли спати.
Ні, ви не подумайте, кімнати у нас досі були окремі. Однак, чи то служанка не подумала, чи то пані Ганна не догледіла, але наші покої були суміжні і мали двері, що об'єднували їх.
З першими променями сонця ми поїхали в Конотоп.
- Вибачте, а чи не знаєте ви гарного художника?
- А вам навіщо? - кокетливо посміхнулася (не мені, а Альберту), молода пані в довгій рожевій сукні, і з маленьким капелюхом на голові, якій і адресувалося моє питання.
- Розумієте, леді - вже занадто ввічливо обізвався Альберт - нам потрібна його допомога... в Бочечках...
- В Бочечках? - скривилася «леді», наче з'їла щось кисле і втративши цікавість навіть до хлопця, грубо обізвалася: - Ні, не знаю - і поспішно пішла далі вулицею.
- Пхаха... Це вже третя дівчина, якій ти намагаєшся «строїти глазки» і третя, яка від тебе втекла - саркастично посміхнулася я, присівши на високий кам'яний борт гарної клумби.
- А хто сказав що вони від мене тікають?
- Ну а від кого?
- Від... - але не встиг Альберт відповісти, як до нас підійшов якийсь юнак і сором'язливо запитав:
- Чи правда, що ви шукаєте художника?
- Так - насторожено протягнула я, спостерігаючи за незнайомцем.
- А можу я запропонувати свою допомогу?
- Так, але поки що ми не можемо заплатити і працювати треба у селі...
- Добре - не злякався хлопець залякувань Альберта. Ми перезирнулися.
- Ну, тоді ходімо... - загальмовано обізвалася до неможливого вражена я. А потім вже було пізно.
- Господи, нащо я погодилася? - міряла я кроками кімнату, вже у палаці.
- Не псіхуй, мала - беземоційно обізвався Альберт, що сидів у креслі перед вікном.
- Мала?! - зло перепитала я.
- Мира - виправив мене хлопець з наглющою мордою, ніби казав: «це не я помилився, це ти недочула».
- Ах, Мира, значить? - розлютилася я, а Альберт, зрозумівши свою помилку, обізвався:
- Взагалі-то я сказав «мила»...
- Затули свою пельку, якщо ще хочеш жити. А то ж я і показати можу, яка я «мила»… - погрозливо поклала я руку на пояс з ножем - І харе з мене дуру робити! - зло проричала я
- Поняв, мовчу - признав свою поразку хлопець
Художника звали Михайлом і, приїхавши разом з нами в Бочечки, він заселився у цей же палац.
Спитаєте, нащо нам художник? А у тому то і справа, що не потрібен. Але тепер відмовитися від його допомоги було якось негарно. До того ж хлопця не злякали навіть ті факти, що можуть не заплатити від слова «зовсім» і що працювати треба в забутому Богом селі...
Скоріш за все у вас вже виникло інше, закономірне питання:
А навіщо ми тоді ходили по Конотопу і питали про художника? А це вже був тактичний хід. Річ у тім, що питати щось конкретне про село у цьому ж самому селі - привертати до себе зайву увагу. Отже ми з Альбертом вирішили працювати по старій схемі: питати про щось таке, що навряд чи є у сусідньому місті і як би випадково дізнаватися багато цікавого про село, в якому працюємо... Стратегія не підвела. Ми дізналися багацько цікавого.
Наприклад, те що в Бочечках вже майже 10 років немає старости... Після дивної і несподіваної смерті минулого (якщо вірити пліткам, не такого вже і старого чоловіка) всю владу собі прибрав князь... Чому? Навіщо? - невідомо.
Але нового старосту обирати не дав. Тепер Бочечки стали жити закрито, особняком від Конотопа і навіть більшості сусідніх сіл. Кажуть, наче до смерті старосту і його помічників залякували...
На наші запитання нащо все це, люди лише знизували плечима: «Не знаю, однак, значить, це все вигідно князю...»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки скаженої малороски , Мирослава Русава», після закриття браузера.