Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Цей самий князь зробив собі дуже-дуже недобру славу.

Все одно ми дізналися не так вже й багато… Але хоча б зрозуміло чому не шукають вбивцю. Нікому! У інших селах цим старости займаються і, за потребою, прохають допомогу з міста. Але старости нема. Пану-князю не до цього. Йому все одно. А княгиня не молода жінка - її і так бентежить усе це. За останні декілька днів вона зовні значно постарішала. Видно, переживала.

Воно і не дивно - її коханий онук також може стати жертвою. Крім того, хлопець взагалі не слухає бабусю…

- А що як вона тут теж замішана? - сама того не зрозумівши озвучила я свою думку і Альберт обізвався, наче чув мій мислений монолог:

- Може, але скоріш за все, як жертва перетворена на злочинця, або як механізм керування... але Ганна не та, хто був би виконавцем

- Дєло ясноє, что дєло тємноє - тяжко зітхнула я.

***

Пройдучи по селу, ми з Альбертом обережно опитали свідків, а точніше родичів жертв і тих, хто знаходив тіла...

Виявилося, що ніхто не бачив нікого стороннього, і ні в кого у селі не було зуба на усіх разом жертв, ну а єдині люди які мали зброю на селі - це сім'я старого козака Ріпи та коваль, який робив цю саму зброю на продаж у Конотоп. І, чисто по логіці, вони мали стати першими підозрюваними. Але я не вірю. Занадто це просто. Інтуїція мені підказує, що не можна так просто вірити першим же фактам, бо зброю можуть і приховувати. Причому будь-хто. Від родини Омельника до вдови Ефросіньї – бабусі-божого одуванчика

Тобто зачіпок ніяких. Єдине спільне - стать. В іншому – повний крах. Можна було б подумати ритуальні вбивства… Однак, навіть вік в усіх жертв різний. Без якоїсь послідовності…

- М-да, не густо... - впала я в улюблене крісло Альберта рівно на мить раніше, аніж встиг примоститися він.

- Мала, уступи місце...

- Обійдешся, старий - закинула я ногу на ногу, показуючи, що з місця я не здвинуся.

Альберт би обов'язково щось сказав, причому не дуже приємне, але його перебив стук, а через мить у кімнату увійшов Михайло.

- Вибачте, пані Мирослава, не відволікаю?

- Ні - спокійно обізвався Альберт, який намагався витягти мене з крісла.

- Я вас слухаю - спокійно спостерігала я над діями «старого».

- Я завершив

- Що завершив?! - здивовано поглянули ми на художника.

Річ у тім, що хлопець непомітною тінню слідував за нами під час допитів. І він склав портрети жертв, яких ми ніколи у житті не бачили…

І ось тут, дивлячись на невеликі портрети, я зрозуміла, що саме упустила. З картин на мене дивилися чотири однакових хлопці. Ну, не те щоб прям однакових, але дуже схожих...

- Слухай... Альберте... а в мене ідея - задумливо протягнула я

- Пропоную перевірити - швидко покрокував хлопець до виходу, ніби на всі 100% знав, про що я подумала.

Ми обдивилися місця, де було знайдено трупи... Усі вони були близько до лісу. Всього пара хат - і височіють дерева.

- Ліс... і всюди ліс - сама до себе буркнула я ходячі уздовж тієї вулиці, де учора був знайдений лікар.

- Гадаєш, не селяни вбивці? - припустив Альберт

- Пані, а може то вовки? - налякано дивився Михайло на тіні вечірнього лісу.

- З мечами? - іронічно вигнула я брови

- А де докази, що там усюди мечі були? - не вірив юнак

- Трупи бачив Ріпа... а старий козарлюга свою справу знає. Вовчі зуби від меча відрізнить і закритими очима...

На ліс опустилися сутінки... А за кущами щось підозріло зашелестіло. налякавшись ми відступили на декілька кроків. Руки самі собою достали ножі...

Із-за дерев, крехтячи, вибрався розпатланий і трохи зім'ятий блондин, чий вік я не візьмуся визначати. Повернувшись до нас він блиснув втомленими очима, а після, коли я вже готова була кинутися на нього з ножем, він тихо запитав:

- Михайлику? Яка зустріч!

- Люциус? - приголомшлено обізвався художник і полегшено зітхнув.

***

Виявилося, що Люциус знайомий Михайла. Наскільки давній і близький, я не зрозуміла. Михайло наче соромився його...

Наступного дня ми знову шукали докази і «зачіпки». Я не стала гнати художника, оскільки він реально допоміг і, хто знає, може ще стане у нагоді. А за нами хвостом ув'язався Люциус, суючи свого носа у наші справи.

Пані-княгиня з деяким небажанням та сумнівом, але все ж таки прийняла у палац і Люциуса. Було видно, що Ганна боялася чогось... але, не дивлячись на це, все ж таки гостя прийняла.

Наступного дня ми прийшли на те місце, де з Альбертом два дні тому бачили тіло. Люциус був із нами, а Михайло затримався десь...

Ходячі туди-сюди я думала. Думала і думала... Думок було багато і, не втримавши їх усіх при собі, я почала міркувати уголос:

- Всі місця, де знайшли тіла знаходяться недалеко від лісу... А значить - витримала я театральну паузу - Що вбивця може бути не місцевим і приходити з лісу... Ну, або місцевий житель швидко ховався з-поміж дерев... Всі тіла були проколоті мечем, причому зі спини...

- А з чого ви, пані, взяли що зі спини? - засумнівався пафосний Люциус, що увесь час з в’ялою цікавістю спостерігав за мною.

- Ну уявіть, що хтось б'є вас спереду… Куди ви падаєте? На спину! А впасти на живіт - це треба постаратися. Оскільки удар має тебе опрокинути в протилежну від твого шляху сторону… а от якщо удар із спини, то ти, очікувано, падаєш на живіт обличчям униз - терпляче пояснила я

- Логічно - погодився Люциус

- Так... що ми маємо? Вбивства під покровом ночі, причому неймовірно схожі одна на одну жертви... Удари зі спини мечем...

- Стоп! Стоп! - зупинив мене Альберт - Мала, ти розмірковуєш логічно, але син столяра не підходить. Крові не було… Ран не було... але зовнішність і місцезнаходження аналогічні. Хлопець, просто впав замертво в майстерні.

Я навіть не образилася на недоречне «мала», бо хлопець мав рацію...