Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Глава 2. "Те, що приходить у снах"

Бальдр знову не спав.

Локі зник одразу після їхньої розмови, залишивши по собі відчуття невизначеності. Завтра вночі. Ці слова роз’їдали його думки, змушуючи розглядати кожну можливість, кожен варіант майбутнього.

Але що, якщо воно вже настало?

Він сидів у своїх покоях, спершись на край ліжка, здавалося, в очікуванні чогось. Таємничий голос з дзеркала не повертався, тіні в коридорах зникли, і ніч більше не здавалася такою важкою.

Але він знав, що це спокій перед бурею.

Десь далеко за межами цього світу щось вже наближалося.

І воно чекало на нього.

Очі Бальдра заплющилися лише на мить, але коли він розплющив їх знову—він уже не був у своїй кімнаті.

Він стояв посеред безкрайнього поля, залитого золотим світлом.

Повітря було важким, нерухомим. Небо над ним було схоже на розплавлений бурштин, а сонце висіло низько, ніби саме застигло в моменті заходу.

Бальдр знав це місце.

Це був його сон.

І хтось уже чекав на нього.

Вдалині, серед високих трав, виднілася постать. Висока, закутана в темний плащ. Обличчя було приховане, але він відчував її погляд.

Шепіт пронісся вітром, ледве чутний, але наповнений змістом.

— Ти прийшов.

Бальдр стиснув кулаки.

— Хто ти?

Фігура нахилила голову набік, ніби оцінюючи його.

— Ти вже знаєш відповідь.

Вітер здійнявся, і сонце над горизонтом здригнулося.

Загасло.

І тоді все довкола впало у темряву.

Бальдр стояв у пітьмі.

Золоті лани, бурштинове небо, навіть важке тепло сонця—все зникло в одну мить, наче хтось погасив полум’я. Лише темрява. Глибока, безмежна, така густа, що, здавалося, її можна було торкнутися.

Але він не був сам.

Шелест. Ледь чутний, схожий на порух вітру.

— Це лише початок, — голос лунав звідусіль, немов темрява говорила з ним сама.

— Початок чого? — Бальдр вирівнявся, хоч його серце билося швидше.

— Тріщини. Вони вже тут.

Раптом у пітьмі почали з’являтися вогні. Маленькі, слабкі, немов зірки, що раптово виросли з темряви. Вони мерехтіли хаотично, утворюючи примарні обриси чогось величезного, чогось, що ховалося за завісою невидимого світу.

Фігура знову заговорила:

— Ти бачив їх, чи не так?

Бальдр стиснув кулаки.

— Ти про що?

— Тіні, що приходять у відображеннях. Шепіт, що народжується у снах.

Бальдр мовчав.

— Вони вже тут, Бальдре. І скоро ти їх зустрінеш.

Раптовий порив вітру пронісся крізь темряву, і щось торкнулося його плеча—холодне, легке, майже невидиме.

Він рвучко обернувся.

Позаду—нікого.

Але відчуття дотику не зникло.

Тоді все навколо здригнулося. Темрява почала розсипатися, немов розбитий лід, оголюючи тріщини в реальності.

Бальдр відчув, як його свідомість падає крізь простір.

А коли він розплющив очі—він більше не був у своєму сні.

Бальдр різко вдихнув, ніби виринаючи з глибокої води.

Але він не був у своїх покоях.

Навколо розстилалося місто, якого він ніколи не бачив. Вузькі вулиці, залиті примарним світлом, високі будівлі, схожі на руїни, що тягнулися до неба. Повітря було густим, насиченим запахом диму та золи, ніби тут нещодавно вирувала пожежа.

Він стояв на кам’яній дорозі, а перед ним здіймалася арка, обвита темними рунами.

— Де я?..

Його голос здався приглушеним, немов саме повітря ковтало звуки.

— По той бік, — відповів знайомий голос.

Бальдр різко розвернувся.

Локі стояв трохи осторонь, спираючись на стіну з тим самим невимушеним виразом обличчя.

— Що це за місце? — Бальдр пройшов кілька кроків уперед.

Локі зітхнув, провівши рукою по руїні поруч.

— Це межа між світами, — пояснив він. — Не минуле, не майбутнє. Щось середнє.

Бальдр ще раз оглянув місцевість.

— Це сон?

— А що ти сам думаєш?

Бальдр заплющив очі, спробувавши відчути реальність. Але повітря було занадто важким, дотик каменю під пальцями—занадто справжнім.

Це не був звичайний сон.

— Чому я тут?

Локі подивився на нього уважніше.

— Бо тебе покликали.

— Хто?

Локі підняв погляд угору, на темне небо без зірок.

— Ті, хто чекали тебе весь цей час.

У ту саму мить Бальдр почув шурхіт.

Він різко обернувся.

В кінці вулиці, серед зруйнованих стін, рухалося щось темне.

І воно йшло прямо до них.

Бальдр приготувався. Його рука сама потягнулася до меча, хоча він не був певен, чи можна зупинити те, що наближалося.

Темрява, що рухалася між руїнами, не мала чіткої форми. Вона то згущувалася в людський силует, то розтікалася хвилями чорного туману.

Очей у неї не було.

Але вона дивилася прямо на нього.

Локі зітхнув, схрестивши руки на грудях.

— Ох, ну чому завжди так? Я ж просто хотів провести тобі маленьку екскурсію.

— Що це? — Бальдр не зводив погляду з істоти.

— Ти ж знаєш відповідь, — Локі нахилив голову набік. — Це один із них.

— Їх?

— Тих, хто живе у проміжках між світами. У віддзеркаленнях, у шепотах, у тінях, що падають не в той бік.

Бальдр стискав меч.

— Що їм потрібно?

Локі посміхнувся.

— Ти.

Істота зробила крок уперед.

Тінь на землі витягнулася до Бальдра, ніби хотіла схопити його за ноги.

Він не чекав.

Одним рухом він змахнув мечем, і срібне лезо пронеслося крізь темряву.

Тінь розлетілася на мить, але потім знову зібралася воєдино, ще ближче, ніж раніше.

Вона не відчувала болю.

— Цього не досить, — спокійно промовив Локі.

Бальдр зціпив зуби.

— Якщо ти знаєш, як це зупинити, скажи.

Локі зітхнув.

— Ну гаразд. Якщо тобі потрібна підказка…

Він простягнув руку, і навколо його пальців закрутилися іскри.

— Вогонь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍