Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

4

Олівер

 

Дача Ніка та Інги стояла трохи осторонь, серед високих дерев. Тихе місце, де не було чужих очей, зайвих запитань і, головне, людей, які могли б намагатися викрасти мою нову знайому.

 

Я загальмував біля будинку, кинув погляд на дівчину. Вона мовчала, нервово стискаючи фату в руках.

 

— Ти готова?

 

Вона подивилася на мене так, ніби я запропонував їй стрибнути в озеро з акулами.

 

— Готова до чого?

 

— До людей. До м’яса. До моєї неідеальної української.

 

Вона трохи знизала плечима:

 

— Це все одно краще, ніж те, від чого я втікала.

 

Я вийшов із машини й відразу почув голос Інги:

 

— Олі! Ти що, з неба впав?!

 

Вона побігла, летячи до мене з таким захопленням, ніби ми не бачилися років десять.

 

— Сюрприз! — усміхнувся я.

 

А потім вона помітила дівчину у весільній сукні.

 

— А це що?

 

— Не що, а хто! — вставила незнайомка.

 

Я кашлянув, готуючись до пояснення.

 

— Це… ммм…

 

— Його наречена? — припустив Нік, виходячи з будинку з пляшкою пива.

 

Я захлинувся повітрям.

 

— Ні!

 

— А шкода, я вже зрадів! — весело додав Кір.

 

— Ми не женимося! — вставила дівчина.

 

— Але ти у весільній сукні, — зауважила Інга.

 

— Довга історія, — швидко відповіла вона.

 

— Добре, давайте так: заходимо, їмо, а потім ви нам усе поясните, — розрулила ситуацію Аліса. Інга повела незнайомку до будинку, щоб дати більш зручний одяг. А я помітив маленьку постать і поспішив у тому напрямку, де Макс, син Кирила й Аліси, поважно ходив навколо візочка, в якому спала Маша. Вигляд у нього був серйозний, майже дорослий.

— Ти… охоронець?

 

Макс навіть не глянув на мене, весь у справі.

 

— Нє. Я її качаю.

 

— А-а… — я хитнув головою. — І як… е-е… успіх?

 

— Спить. Значить, я крутий.

 

Я не втримав усмішки.

 

— Логічно.

 

Макс нарешті подивився на мене, наче зважував, чи варто говорити далі.

 

— Вона іноді плаче, якщо не качати. А я не хочу, щоб плакала.

 

Я кивнув, роблячи ковток кави.

 

— Це… правильно. Ти… відповідальний.

 

Макс гордо випрямився й ще раз штовхнув візочок. Маша зітхнула уві сні, але не прокинулася.

 

— Олі. А ти кого качав?

 

Я підняв брови.

 

— Кого-кого?

 

— Ну, коли був малий.

 

Я задумався.

 

— М-м-м… Ніхто. Я був малий. Мене… качали.

 

Макс глянув на мене уважно, ніби вирішував, чи підходить йому така відповідь.

 

— Ну нічого. Тепер ти дорослий. Тепер можеш мене покачати.

 

Я розсміявся:

 

— Якщо ти… влізеш у візок.

 

Макс подивився на Машу, потім на свої ноги.

 

— Не влізу.

 

— Все, питання… закрито.

 

Він знову взявся за справу, а я спостерігав за ним, відчуваючи щось нове. Тепло. Спокій. Вперше за довгий час. Я глянув на незнайомку, яка вийшла з будинку. Я мимоволі затримав на ній погляд. Весільна сукня зникла, поступившись місцем простому, але дуже вдалому вибору: чорні джинси, що ідеально сиділи на її фігурі, і світла футболка, яка підкреслювала тонку талію. Волосся, що раніше було заплутане й розтріпане після втечі, тепер вільно спадало хвилями на плечі.

 

Сонячне світло м’яко торкалося її обличчя, підкреслюючи ніжні риси: високі вилиці, прямий ніс, виразні очі, колір яких я ще не визначив—карі чи з якоюсь незвичною ноткою? Вона виглядала спокійніше, але в погляді ще залишався відгомін напруги.

 

Дівчина провела рукою по волоссю, ніби намагаючись відсунути залишки минулого дня разом із зайвими думками, і глянула на мене.

 

— Що?

 

Я кліпнув, усвідомлюючи, що просто стою й дивлюся на неї.

 

— Ти… тепер… не… принцеса.

 

Вона хмикнула, заклавши руки за спину.

 

— А я нею й не була. Просто костюм був відповідний.

 

— Угу… — я кивнув, намагаючись не виглядати так, ніби помітив, що вона неймовірно вродлива. Але, чорт забирай, це було неможливо не помітити.

 

— Ти їсти будеш?

 

— Буде! — вирішила Інга.

 

Уже за пів години всі сиділи за столом. Інга, Кір й Аліса тихо перешіптувалися, поглядаючи на мою гостю.

 

Дівчина їла обережно, ніби боялася, що кожен шматок м’яса може її видати. Я потягнувся за шашликом і тихо сказав:

 

— Ти казати їм будеш?

 

— Мабуть треба...

 

Я кивнув і, коли всі відвернулися, підморгнув їй:

 

— Ну… Тоді ми знайомі? Бо я не знаю твоє ім’я.

 

Вона трохи помовчала.

 

— Ліна.

 

— Ліна?

 

— Так. А ти, здається, Олівер?

 

— Так. Але всі кажуть Олі.

 

— Добре, Олі.

 

— Добре, Ліна.

 

Інга, яка сиділа поруч, лише закотила очі:

 

— Так, голуб’ята, може, вже й розповісте щось?

 

— Отже, ти наречена, яку вкрали? — Кір скептично підняв брову.

 

— Не зовсім. — Ліна глибоко вдихнула. — Мене не крали, скоріше, я була трофеєм.

 

— Трофей? — перепитала Інга.

 

Ліна гірко всміхнулася.

 

— Мій наречений—це не чоловік мрії. Він людина, яка вирішила, що я йому потрібна, а потім зробила все, щоб це стало реальністю.

 

— І ти погодилась вийти за нього? — Аліса нахилилася вперед.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍