Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Розділ 2

Лише сівши в автомобіль, я розумію, що зробила велику помилку. Різкий запах алкоголю вдаряє у ніс, змішуючись із запахом дорогих, але надто важких парфумів. Чудово. Просто чудово. Тепер не вистачало ще розбитись десь на узбіччі, завершивши цей вечір справжньою трагедією.

– Зупини тут, будь ласка, – вимовляю я спокійно, хоча руки мимоволі стискаються в кулаки. Головне — не показати страху.

Незнайомець, що сидить за кермом, тільки посміхається. У цій посмішці є щось занадто самовпевнене, навіть нахабне. 

– Е ні! Довезу тебе туди, куди їду сам, – відповідає він, і я чую у його голосі той ледачий, розслаблений тон, який змушує мою тривогу лише посилюватись.

– Я тут зустрічаюсь із подругою. І взагалі, не хочу сидіти поруч із тим, хто дозволяє собі водити автомобіль у стані алкогольного сп’яніння, – кажу різкіше, ніж планувала. 

Яка ж я дурна, навіщо було це озвучувати? Але слова вже вилетіли, і назад їх не повернеш.

Машина різко звертає на узбіччя, від чого мене буквально втискає в сидіння. Я стискаюсь, серце починає битися як навіжене. Паніка накриває з головою, і в цей момент я ненавиджу себе. Ненавиджу за те, що не послухала Марка, за те, що зараз не сиджу вдома у своїй кімнаті. Так, я могла б там тихенько плакати, але принаймні була б у безпеці.

– Ти сама зупинила мене, – його голос звучить низько і трохи знущально, від чого мене мимоволі пробирає тремтіння. Але це зовсім не ті тремтіння, які б я хотіла відчути. – Куди прямувала?

– «Кармеліта», – відповідаю я майже пошепки, до болю стискаючи свої долоні. У голові стрибають думки, одна гірша за іншу. Будь ласка, нехай це не буде якийсь збоченець чи, ще гірше, якийсь психопат-вбивця.

– Супер, саме туди я й направлявся, – незнайомець усміхається і кидає на мене погляд. Його очі блищать, але я не можу зрозуміти, від чого саме: від алкоголю чи від якоїсь дивної цікавості.

Я намагаюсь відповісти йому слабкою посмішкою, хоча чітко знаю, що на обличчі в мене зараз явно не те, що я собі уявляю.

– Мене там чекають. Не хвилюйся ти так. – продовжує він, його голос стає м’якшим. – І ще, я не пив. Відвозив друга додому, і він трохи не в собі був, – промовляє, киваючи на заднє сидіння, де я помічаю пляшку, вміст якої вологою плямою лишися на сидінні. – Тож довезу тебе цілою та неушкодженою.

Хотілося б у це вірити. Дуже хотілося б. Але я нічого не кажу. Відчуваю, що сьогодні краще зайвий раз не розкривати рота. Хоча, здається, момент, коли я могла уникнути всіх цих неприємностей, уже безповоротно втрачено.

– І? – раптом запитує він і подається трохи вперед, нахиляючись ближче до мене. Його обличчя майже поруч, і я відчуваю запах його парфумів.

– Що? – відповідаю майже автоматично, намагаючись не зрушити з місця.

– Посварилась із бойфрендом? – запитує він, у його голосі чую нотку насмішки, наче вся ця ситуація для нього лише гра.

Я стискаю губи й відводжу погляд. Що він знає про мене і мої сварки? Та й взагалі… Від цього питання я в голос фиркаю, що відбувається зовсім не спеціально. Мимоволі. Бо чудово знаю про кого незнайомець говорить.  Поєднання імені Марка і слова  «бойфренд  »в одному реченні викликає в мені цілу гамму різних емоцій. Сама не знаю, що на це відповісти, тому просто мовчу. Не доводилось ще комусь пояснювати наші з ним відносини. Чи, краще сказати, їх відсутність.

— Тебе це точно не стосується, — коротко кидаю у відповідь, надіючись на те, що незнайомець, ім'я якого я напевно і не дізнаюсь, нарешті дасть мені спокій і зосередить свою увагу на дорозі. 

Бо, чорти б побрали це місто! До клубу їхати дві вулиці, а ми, як на зло, потрапили в затор перед світлофором.

— Облиш, я ж бачив як він спопеляв мене поглядом. Вирішила провчити? Невже образив? — від кожного слова мене починає нудити. 

Цей хлопець зовсім не приваблює і не викликає довіри. Якщо скажу йому, що Марк не хлопець — він точно не дасть мені спокій. І на чорта вбралась наче на все готова? Вже вкотре ловлю погляд хлопця зовсім не там, де потрібно. Всі мої стратегічно важливі місця на показ. Дурепа!

Відверто кажучи, я завжди намагалася триматися осторонь чоловічої уваги. Вона траплялася нечасто, і мене це зовсім не засмучувало. Мій стиль «я все можу сама» був свого роду захистом — надійною стіною, яка відштовхувала будь-яку спробу вторгнення. І це мене влаштовувало. Адже вже тоді я відчувала той шалений трепет, про який написано так багато пісень. Тільки моїм обранцем був далеко не принц. 

Марк... З часом він став для мене всім. Цілим світом. Коли маленька, налякана дівчинка залишилася зовсім сама, тільки він зумів підібрати потрібний ключик до її душі. Він знав, що за маскою впертості ховається Соня, яка лише хоче відчути ще хоч краплину тієї любові, яку колись їй давав єдиний чоловік у її житті – батько.

Але час невблаганно минав. Ми росли. Поки я плекала в собі теплі й світлі почуття до Марка, він... бачив у мені лише сестру. Дякую хоча б за те, що ніколи так не називав. Не знаю, чи змогла б я витримати це.

День, коли я вирішила зізнатися, запам'ятається мені назавжди. Я хотіла відкрити своє серце, але натомість отримала реальність, яка вдарила по ньому, наче молот.

Тоді я пообіцяла собі, що наступного разу, коли ми зустрінемось, я буду готова. Що він побачить мене іншою. Сильною. Незалежною. Але тепер, коли цей момент настав, я не отримала нічого з того, на що сподівалася. Його байдужість стала для мене ударом, сильнішим за всі попередні.

І ось я тут, у машині з незнайомцем, вдивляюсь у темряву нічного міста. Шукаю в ній його силует, хоч і розумію, що це безглуздо. Йому начхати. І це той факт, який мені доведеться прийняти.

Але мені не стає легше. Серце болить щоразу, коли я згадую його обличчя, голос, усмішку. І думка про те, що рано чи пізно я все одно повернусь додому, до його холодного погляду, просто вбиває мене. Байдужість знищує більше, ніж будь-які слова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍