Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мені хочеться думати, що я цього не заслуговую. Але глибоко всередині я знаю правду. Це те кохання, якого я варта.
Кохання, що нищить...
Кохання, що вбиває...
Кохання, що калічить...
Те, що я зробила зі своїм батьком, тепер роблять зі мною. Це карма. Замкнуте коло, з якого немає виходу. Бо тоді для татка я була надто наполегливою, надто вимогливою, постійно тягнула його до себе, змушувала бачити мене, чути мене, і він зламався під тягарем моїх бажань.
Тепер Марк відштовхує мене кожним своїм холодним поглядом, кожним байдужим словом, кожною стіною, яку зводить між нами. Він не хоче бачити, як я віддаю йому все, що маю, як я гублю себе, намагаючись дотягнутись до нього. Так само як і батько, він втомлюється від мене. Тільки тепер це не невчасний дзвінок чи благання виконати забаганку, а мої почуття, які не важливі для нього.
І я розумію: це повторення історії. Тільки тепер жертвою є не він. Тепер це я. Він не зупиняє мене, так само як батько не зупинив себе. А я знову не знаю, як жити далі, коли хтось, кого ти так любиш, віддаляється від тебе.
Я досі пам’ятаю найчорніший день у житті…
Я завжди знала, що він був зайнятим. Батько ніколи не говорив цього прямо, але я бачила, як його дні перетворювались на нескінченний цикл зустрічей, дзвінків і паперів. Він був видатним бізнесменом, справжнім генієм у своїй справі. Його любили й поважали всі, крім, можливо, мене.
Я ж просто хотіла, щоб він бачив мене. Щоб він не пропускав повз вуха мої історії про школу, про мої фотоідеї, про мрії. Просто щоб на мить відірвався від телефону і звернув увагу на мене. Адже цього так мені бракувало.
Того дня все почалось із телефонного дзвінка. Я сиділа вдома, за вікном повільно починався дощ, і мені було нудно. Занадто нудно. Камера лежала поруч, а в моїй голові крутились ідеї, які я просто мусила реалізувати. Але, звісно, я забула, що плівка закінчилась.
— Тату, ти можеш привезти мені плівку? — дзвінок був спонтанним, майже дитячим капризом.
— Соню, я на зустрічі. У мене ще кілька важливих справ, — в його голосі була втома, але і тепло водночас.
— Але ти ж обіцяв допомагати мені з фотографією, пам'ятаєш? — я вперто не відступала. — Будь ласка, це недалеко. Я так хочу, щоб ти побачив, що я вигадала!
На іншому кінці дроту була пауза. Тепер, згадуючи цей момент, я розумію, що батько вагався. Він міг сказати «ні», міг відмовити. Але я була така вперта, така наполеглива, і він, як завжди, здався.
— Гаразд, Соню. Я буду вдома за пів години.
Я пам’ятаю, як радісно подякувала і поклала слухавку. Пам'ятаю, як дивилась на годинник, чекаючи на нього. Але батько так і не повернувся.
Аварія сталась на мосту. Його машина зіткнулась із вантажівкою, яка вискочила на зустрічну смугу. Він навіть не встиг загальмувати. Слизький асфальт, погана видимість... і мить, яка змінила моє життя назавжди.
Коли мені повідомили про це, я не могла повірити. Він поспішав додому, тому що я його попросила. Тому що мені потрібна була якась дурна плівка.
З того часу я відчуваю цей тягар. Весь мій світ обертається навколо фотографії, але щоразу, коли я беру камеру до рук, я відчуваю, як щось стискає мені груди. Це моє бажання визнання, моя дитяча впертість відібрали у мене людину, яка була для мене всім.
Я постійно питаю себе: «Що, якби я просто почекала? Що, якби я відмовилась від своїх забаганок?» Але відповідь завжди однакова. Я винна. І жодні кадри, жодні успіхи не зможуть виправити того, що сталося.
Я мріяла, щоб він побачив мене, побачив мої досягнення. Але він більше ніколи не зможе цього зробити. Тепер у кожному знімку я шукаю його — того, кого більше немає, тому що я не змогла вчасно зупинитись.
Я хотіла визнання, а тепер прошу лише тепла. Але, здається, я знову прошу забагато.
І скільки б часу не минало, почуття провини продовжує вибивати повітря з грудей. Ця рана не гоїться, цей біль не стихає. Коли єдина важлива людина залишає твоє життя, ти раптом опиняєшся в темряві. Світло, яке гріло тебе, гасне, і ти перестаєш жити. Ти існуєш, але це лише тінь життя.
Так було зі мною. Батько був моїм світом, моєю опорою. А коли його не стало, я наче забула як дихати.
А потім з'явився Марк. Його погляд, його усмішка — усе це стало для мене тим самим світлом, яке я втратила. Мої рожеві мрії про нас дарували мені хоч якусь надію на краще. Я вірила, що у нас все вийде. Але зараз я сиджу тут, поруч із чужою людиною, і відчуваю, як моє серце розривається через відстань між мною і Марком.
Я знаю, що для когось мої почуття можуть виглядати неправильними, хтось назвав би їх залежністю чи слабкістю. Але ні! Я відчуваю, що це — єдине правильне в моєму житті. Бо він був тим, хто навчив мене знову дихати, хто дав мені сили боротися і жити.
І я не дозволю йому просто розтоптати все, що я роками берегла у своєму серці. Я стільки втратила, стільки разів падала, але завжди підіймалася.
Якщо він хоче залишити мене, нехай спробує. Але я боротимусь за те, що для мене важливо. Бо я більше не маленька дівчинка, яка просить любові, я та, хто за неї боротиметься.
— Мишко, чому затихла? — знову незнайомий голос змушує мене виринути з думок і повернутись до реальності, яку я зараз зовсім не хочу приймати. — Карета доставила вас на бал.
— Як смішно, — відповідаю з відтінком сарказму, намагаючись приховати роздратування, і відстібаю ремінь безпеки. — У будь-якому випадку дякую тобі за те, що все-таки довіз мене сюди, — додаю, повертаючись до незнайомця всім корпусом, щоб глянути в очі цьому нахабі, який, як не дивно, допоміг.
Тільки зараз я нарешті розглядаю його як слід. Міцний хлопець із татуюваннями, що вкривають його руки. Чорна футболка щільно облягає його м’язисту фігуру, підкреслюючи кожен рух. Коротке темне волосся надає йому суворого вигляду, а його погляд… Він небезпечний, але водночас магнітний.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Занадто багато в мені, Дарина Міс», після закриття браузера.