Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

3

Ранок у маєтку Шевчуків прокидався тихо, лише легкий вітер гудів за вікнами, розгойдуючи гілки в саду. Зоряна розплющила очі, її погляд ковзнув по кімнаті, де тьмяне світло пробивалося крізь важкі штори, лишаючи тіні на гладких стінах. Повітря було прохолодним, із ледь вловимим ароматом її парфумів — різким, із деревним відлунням. Вона лежала ще мить, слухаючи, як тиша тисне на груди, а вчорашній гнів і тривога ворушаться всередині, як непрохані гості.

Зоряна відкинула ковдру, її ноги торкнулися холодної підлоги. Вона рушила до ванної, кроки ледь чутно відбивалися в порожнечі. Душ ударив гарячою хвилею, обпікаючи шкіру так, як їй подобалося. Пар наповнив повітря, змішуючись із терпким ароматом її гелю, і Зоряна стояла під струменями, заплющивши очі. Її пальці стискали мочалку, ніби вичавлюючи з неї вчорашню сварку.

“Він не відповів,” — думка різонула, як ніж. Ще коли ранок тільки торкнувся штор, вона написала Максимові: “Ти вдома? Все добре?” 
Але телефон мовчав, повідомлення висіло непрочитаним, і це пекло її зсередини.

Вона вийшла з ванної, закутана в рушник, і повернулася до кімнати. Зоряна вибрала чорну сукню: строгу, приталену, з високим коміром і рукавами, що облягали руки, ніби друга шкіра. Тканина була цупкою, підкреслюючи різкі лінії плечей. Зверху вона накинула білий кардиган — легкий, але теплий, адже ранки ще кусалися холодом.

Зоряна спустилася на кухню, де вже гуділа тиха метушня. Марина стояла біля плити, її руки вправно перевертали бекон, що шипів на пательні, а яєшня золотіла поруч. Вона притискала телефон вухом до плеча, сміялася тихо, розмовляючи з сестрою:  
— Та ну, ти серйозно? Він знову ту кляту рибу засолив? — її голос гудів теплом, волосся вибилося з-під хустки.  

За столом сидів Артем Олександрович, перед ним лежала газета, яку він гортав із легкою нудьгою. Побачивши Зоряну, він підвівся, його очі спалахнули теплом, і вони обійнялися — міцно, без зайвих слів.

— Доброго ранку, Зіронько, — сказав він низько, із звичною силою.  
— Доброго, татку, — відгукнулася вона, сідаючи поруч.  

Марина обернулася, кивнула Зоряні з легкою усмішкою, ставлячи тарілки — яєшня, золотава й пухка, із хрустким беконом. Вона відклала телефон, обтерла руки об фартух і тихо сказала:  
— Їжте, поки гаряче.  

Зоряна взяла виделку, її губи ледь торкнула тінь усмішки. Вона налила собі матчу з маленького чайника, додала краплю мигдалевого молока й розмішала — зелений напій закрутився в чашці. Сніданок минав спокійно, лише дзенькіт посуду порушував тишу, коли Артем Олександрович заговорив:  

— Звіт по новій колекції треба глянути, Зорянко. Постачальники з Італії знову терміни зривають. Ткаченки в курсі?  

Вона кивнула, її погляд ковзнув до телефону, що лежав поруч. Екран був порожній — жодного руху від Максима.  
— У курсі, — відповіла вона коротко. — Сьогодні на нараді розберемо.  

Він глянув на неї, але промовчав, лише потер підборіддя, ніби зважуючи її настрій. Зоряна допила матчу й підвелася.  
— Поїду вже, — сказала вона, обійнявши татка ще раз.  

Він кивнув, а Марина додала тихо:  
— Бережи себе, Зіронько.  

Зоряна змахнула рукою, її каблуки застукали по підлозі, коли вона вийшла до машини. Дорогою вона раз у раз кидала погляд на телефон, але він залишався мертвим. Її пальці стиснули кермо, тривога пульсувала в грудях, гостра й колюча. “Де він? З ким?” — думки гуділи, але вона змусила себе дихати рівно.

Офіс гудів звичним ритмом: дзвінки телефонів, клацання клавіатур, гомін голосів. Зоряна увійшла до конференц-зали на нараду, скинула кардиган на спинку крісла й розклала ноутбук. Її пальці торкнулися клавіш, коли телефон пікнув. Повідомлення від Вадима Соболя: “Привіт, красуне. Переїжджаю до Києва. Завтра буду — скучив за твоїми гострими жартами й не тільки. Зустрінемось?” 
Її губи скривилися в легкій усмішці. Вадим — партнер уже понад рік, із яким їх пов’язувала не лише справа, а й той гарячий підтекст, що проскакував у кожному їхньому слові. 
Вона відписала: “Привіт, Вадиме. Чекаю завтра — покажеш, на що здатен у столиці. Не розчаруй!”  

Двері рипнули — Максим увійшов, запізнившись, як завжди після своїх ночей. Сорочка пом’ята, очі червоні, але він тримав себе впевнено, кинувши портфель на стіл. Нарада почалася, голоси гуділи про терміни й тканини, а Зоряна сиділа поруч із ним, її погляд ковзав по екрану. Він нахилився до неї, його голос став тихим, різким:  

— Хто тобі пише? — кинув він, кивнувши на телефон, що лежав між ними.  

Вона повернула голову, брови злегка піднялися.  
— Вадим, — відповіла вона спокійно, але з ноткою виклику. — Пам’ятаєш його?

Він стиснув кулаки під столом, його шепіт став грубшим:  
— І що, він так часто тобі пише?  

— А тобі яка різниця? — прошепотіла вона у відповідь, її очі блиснули, але голос залишився рівним.  

Максим вибухнув — тихо, але люто, його шепіт різонув:  
— Та мені пох, Зоряно! Хоч із сотнею Вадимів пишись, роби що хочеш!  

Вона різко глянула на нього, її очі спалахнули здивуванням і гнівом. Пальці стиснули ручку, голос став холодним, хоч і тихим:  
— А чому ти не відповів зранку? Я питала, чи ти вдома, чи все добре. Ти хоч бачив?  

Він закотив очі, дістав телефон і ліниво прогорнув екран.  
— Забув, — кинув він байдуже, шепіт став глухим. — Але я тут, живий. Не маленький, сам собі раду дам.  

Вона стиснула губи, її груди здійнялися від вдиху. Нарада гуділа далі, але між ними повисла напруга, гостра, як лезо. Зоряна відвернулася до ноутбука, пальці застукали по клавішах, але всередині все кипіло. “Вадим приїде завтра,” — подумала вона, і її губи ледь скривилися в усмішці.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍