Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

4

Вівторок увірвався в життя Зоряни, як різкий вітер, що зриває листя з дерев — швидко, без попередження, з ледь вловимим присмаком змін. Сонце ледь пробивалося крізь сірі хмари, кидаючи тьмяне світло на скляні стіни офісу “Tkachenko & Shevchuk”. Її кабінет гудів тихою напругою: папери розкидані по столу, ноутбук миготів графіками, а в повітрі висів терпкий аромат її парфумів, змішаний із теплом ранкової кави, що стояла в чашці на підвіконні. Зоряна сиділа за столом, її пальці стискали ручку, а погляд ковзав по рядках звіту. Напроти неї — Максим, його сорочка злегка розстебнута, очі все ще червоні від недоспаних ночей. Він гортав документи, його рухи були різкими, ніби кожен шурхіт паперу виплескував його внутрішній гнів.

— Італійці знову затягують, — кинув він глухо, не піднімаючи очей. — Якщо так піде далі, ми провалимо терміни. Треба дзвонити їм сьогодні, Зоряно, інакше…  
— Я знаю, — перебила вона, її голос був холодним, але з ноткою роздратування. — Вже домовилася на дзвінок о другій.  

Він кивнув, але його щелепа стиснулася, ніби він стримував щось більше, ніж просто робочу досаду. Між ними повисла тиша — важка, як передгрозове повітря, коли кожен звук здається надто гучним. Її пальці торкнулися телефону, перевіряючи повідомлення. Вадим учора відписав: “До завтра, красуне!”
Її губи ледь смикнулися в усмішці, але вона швидко сховала її, кинувши погляд на Максима. Він цього не помітив — чи вдав, що не помітив.

Раптовий стукіт у двері різонув тишу, як ніж. Зоряна підняла голову, її брови злегка здивовано вигнулися. Двері прочинилися, і в кабінет зайшов Вадим Соболь. Русяве волосся, злегка скуйовджене, тонкі окуляри на переніссі, тепла усмішка, що розливалася по його обличчю, ніби сонце після дощу. Він тримав у руках шкіряний портфель, а його сірий костюм сидів ідеально, підкреслюючи широкі плечі. Зоряна завмерла, її очі спалахнули здивуванням і радістю, але вона швидко взяла себе в руки, відкинувшись у кріслі.

— Зір підвів за цей рік, — почав він із легким сміхом, його голос був низьким, із грайливою хрипотою, — але тебе, Зоряно, я впізнаю сто відсотків.  

Вона розсміялася — дзвінко, щиро, її голова відкинулася назад, а темне волосся блиснуло в світлі ламп.  
— Ти завжди знаєш, як мене розворушити, — відповіла вона, її очі блиснули теплом.  

Максим, що сидів навпроти, стиснув край столу так, що кісточки побіліли. Його погляд метнувся до Вадима, очі спалахнули гнівом, але він мовчав, лише його подих став важчим. Вадим перевів на нього свій погляд — спокійний, але з ледь помітною іскрою, ніби оцінюючи суперника.  

— Максиме, давно не бачились, — сказав він, усміхнувшись ширше. — Ще з весілля, здається?  

Максим лише прогудів щось нерозбірливе, його очі опустилися до документів на столі. Пальці стиснули ручку так, що вона хруснула, але він не підняв голови. Вадим, не звертаючи уваги на його холодність, повернувся до Зоряни, його голос став м’якшим, але з тим самим гарячим підтекстом, що завжди проскакував між ними.  

— Що скажеш, зіграємо в теніс? — запропонував він, підморгнувши. — Нагадаю тобі, як тримати ракетку.

Зоряна засміялася знову, її очі загорілися грайливим вогнем.  
— Погоджуюсь, — сказала вона, схиливши голову набік. — Але не чекай, що я стала кращою. Ти ж пам’ятаєш, який із мене талант.  

Максим різко підняв голову, його голос прорізав повітря, як удар батога:  
— Тобі мало роботи? — кинув він, його тон був різким, майже грубим.  

Зоряна повернулася до нього, її брови вигнулися в зухвалій дузі.  
— А тобі що, заздрісно? — відповіла вона, її голос був холодним, але з ледь помітною насмішкою.  

Він скочив на ноги, його крісло різко відсунулося назад. Очі палали гнівом, щелепа затремтіла, ніби він стримував крик. Не сказавши ні слова, Максим рвонув до дверей, грюкнувши ними так, що стіни здригнулися. Тиша, що настала після цього, була оглушливою, лише відлуння його кроків гуділо в коридорі.  

Вадим стиснув губи, його погляд ковзнув до дверей, а потім назад до Зоряни.  
— Як справи? — спитав він тихо, його тон став серйознішим. — Бо бачу, що між вами не все добре.  

Вона відмахнулася, її рука змахнула в повітрі, ніби відганяючи непотрібну думку.  
— Не хочу про це, — сказала вона коротко, її голос став різким, але очі уникали його погляду.  

Вадим кивнув, не наполягаючи. Він указав на маленький шкіряний диванчик у кутку кабінету, і Зоряна, зітхнувши, підвелася зі свого крісла. Вони сіли поруч, їхні коліна ледь не торкалися, і повітря між ними загуділо тією знайомою хімією. Вадим відкинувся на спинку, його пальці розстебнули верхній ґудзик сорочки, ніби даючи собі більше простору для подиху.  

— Купив ще одну фабрику, — почав він, його голос був спокійним, але з ноткою гордості. — Тут, у Києві. Плануємо запускати зовсім інші тканини, не те, що в Одесі. Тому й переїхав. Але море вже кличе назад.  

Зоряна кивнула, її очі загорілися цікавістю.  
— Море — це любов, — сказала вона тихо, її голос став м’якшим. — А що за тканини? Розкажи.  

Він усміхнувся, його пальці легенько постукали по підлокітнику.  
— Експериментальні, — відповів він. — Легкі, але міцні, із додаванням синтетики нового покоління. Ремонтні роботи вже завершили, скоро запрацюємо.  

— Якщо не проти, ми станемо першими клієнтами, — сказала Зоряна, її тон став діловим, але очі блиснули хитрістю.  

Вадим підморгнув, його усмішка стала ширшою.  
— Для тебе, красуне, завжди перше місце, — відповів він, і в його голосі проскочила та сама гаряча нотка, що змушувала її серце битися швидше.  

Вона засміялася, відкинувшись на спинку дивана. Її нога злегка торкнулася його, і вона не поспішала її прибрати.  
— Ти все той же, — сказала вона, її голос став грайливим, із легкою хрипотою. — Думала, хоч переїзд тебе трохи охолодить.  

— Охолодить? — перепитав він, його брови піднялися в удаваному здивуванні. — Та я щойно приїхав і вже палаю. Це тобі доведеться мене остуджувати.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍