Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Розділ 4

Артур

Ця жінка моя. Зрозумів одразу, щойно побачив витончену щиколотку, взуту в туфельку на високих підборах, що з'явилася з прочинених дверцят автомобіля, в який я невдало вписався ззаду.

Вона не наважувалася виходити з автомобіля, тільки визирнула, зиркнула на мене настороженим поглядом, піднявши на мить сонцезахисні окуляри і почала набирати когось по телефону.

Злякалася, напевно. Ну це й зрозуміло. Вигляд у мене був карколомний. Не митий, не голений, здорово пом'ятий. Прибитий одним словом. Чоловік, який утік із лікарняного ліжка. Довелося знехтувати настановами лікарів і в терміновому порядку, скориставшись чергуванням медсестри, яка не могла встояти перед моїм шармом, ретируватися з лікарні, де мене утримували, на мою особисту думку, абсолютно безпідставно.

Набридло валятися на лікарняному ліжку. Усі боки собі вже відлежав. Не в моїх це правилах - у тузі й неробстві відбувати богом даний життєвий термін.

І тут на тобі - щойно вирулив з автостоянки лікарні, проїхав п'ятдесят метрів, машина попереду, перед самим моїм носом, зупиняється, як укопана. Гальмую, але автомобіль продовжує рух за інерцією. Пролунав скрегіт від тертя металів і пластики двох автомобілів, що притерлися на дорозі. Якби не дистанція, якої я дотримувався, рухаючись у попутному з нею напрямку, то наслідки могли б бути більш гнітючими.

Кляну цього недотепу-водія на чому світ стоїть, вискочивши з автомобіля і оцінюючи завдані збитки, а тут бац, явище - дива дивна, подібно до ангела, що спустився з небес, з'явилася моєму погляду.

Зменшив оберти, не встигнувши реалізувати сплеск обурення навичками керування транспортним засобом господаря машини, що рвався з мене, і попрямував до неї, повністю змінивши тактику і стратегію подальших дій.

- Дівчина, - я постукав у наглухо прикрите вікно. Інтелігентно так, ввічливо, пригладивши шевелюру, що стирчала в безладді. - Вийдіть, треба якось роз'їхатися. Бампер мого автомобіля зачепився за ваш.

Вона й не збиралася зрушувати з місця. Навпаки, вся скукожилася, відсуваючись від мене вглиб салону і нервово тикала пальцями в кнопки телефону, демонструючи мені свої дії. Мені залишалося тільки повернутися до капота свого автомобіля і спробувати роз'єднати понівечені частини. За допомогою одних тільки моїх рук, поодинці з цим впоратися не реально. Сів на водійське сидіння, в очікуванні наступних її дій. Може отямиться?

У момент появи Фелікса біля її машини я ретельно протираю очі, і перше, що спадає на думку, - це думка, про те, що мали рацію лікарі, коли утримували мене в госпіталі. Мене недолікували і треба терміново повертатися назад.

Припущення про відвідування мене глюків відпало в той момент, коли Фелікс, перекинувшись кількома фразами з дівицею, попрямував у мій бік.

- Артуре, друже! Яка несподіванка!

Щира радість споглядати мене приходить на зміну здивуванню друга.

- Чорт! Здорово, що ти тут опинився.

Допомога друга виявилася дуже доречною, разом ми, двома парами рук від'єднали бампера обох машин за лічені хвилини без шкоди для їхнього зовнішнього вигляду. Але з'явилася інша проблема. Само собою постало питання - Фелікс і прекрасна незнайомка - що їх пов'язує?

Вони знайомі, він примчав до місця аварії за першим її покликом, значить, він її друг і цілком можливо, що їх пов'язують ближчі стосунки, ніж може здатися на перший погляд.

А як же тоді Поліна?  Чого варті його слова про ніжну прихильність до неї незважаючи на минулі десять років?

Тільки Поліні він присвятив довгу розповідь, коли ми зустрілися днями в госпіталі. Жодним словом не обмовився про будь-яку іншу свою прихильність, що саме по собі означає, що його стосунки з прекрасною незнайомкою не того рівня, який міг би мене пригальмувати під час розвитку ближчих стосунків із нею. На шляху свого друга Фелікса я ніколи б, ні за які коврижки не ставав би в позу конфронтації.

Зараза вже встигла оселитися в моєму серці, що страждає від самотності. Цей факт нерозумно заперечувати хоча б перед самим собою. Я елементарно запав на красуню з витонченими щиколотками і її манерою розташовувати їх на асфальті при виході з машини.

Фелікс нас знайомить. Її звуть Емма. Мене він представляє як свого найближчого друга юності. І всі ми посміюємося над ситуацією, яка звела нас разом.

Тепер Емма невимушено розмовляє, знявши нарешті свої темні, непроникні окуляри й закріпивши їх за комір футболки. Яскраві, живі очі відволікають мене від цих окулярів, які не висять, а лежать на її грудях. Але я все одно не можу дочекатися моменту, коли зможу поставити запитання Феліксові наодинці: «Третій чи четвертий?» 

Вона така незвичайна жінка, скоріше мила, ніж красива. На перший погляд сама ніжність, що уособлює жіночу принадність, яка в поєднанні з ознаками гострого розуму затягує мене  у свої тенета. Дівчина цілком закономірно викликала в мені бажання пізнати її ближче й упевнитися, чи правий я у своїх припущеннях щодо її натури.

Поєднання природної витонченості та ідеальності дивувало. Вона виглядала тендітною, але водночас без тіні сумніву можна було стверджувати, що за нею криється неймовірна сила духу.

Я вже тоді, під час першої випадкової зустрічі, буквально знемагав від бажання пізнати запах її волосся і шкіри та відчути їхню гладкість, заграбастати її у свої обійми, відчувши насолоду від близькості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍