Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

посади його в який-небудь симпатичний, затишний будинок для божевільних, добре?

Хоч президентський палац мав тільки один поверх і був побудований із коричневого каменю, всередині він вражав своєю розкішшю. Він стояв на невеличкому узвишші, в горішньому кінці міста, серед обнесеного стіною чудового тропічного саду. Другого дня президентова карета знов приїхала по художника. Кйоу пішов прогулятись на березі, де і він, і його “короб з картинками” були вже звичним явищем. Коли він повернувся до готелю, Уайт сидів на балконі в розкладному кріслі.

— Ну, — спитав Кйоу, — домовився з його бундючністю, яке малювання йому потрібне?

Уайт підвівся й кілька разів пройшовся по балкону. Потім зупинився і якось чудно засміявся. Обличчя в нього паленіло, а очі виблискували сердито й весело.

— От що, Біллі, — сказав він грубувато. — Коли ти прийшов до мене в майстерню й запропонував намалювати картину, я думав, що тобі потрібні рекламні об’яви “Вівсяна каша” або “Еліксир для волосся”, намальовані на гірських хребтах або на берегах цілого материка. Так знай: то була б найвища форма живопису в порівнянні з тим, що мені пропонують тепер з твоєї ласки. Я не можу взятися за цей портрет, Біллі. Відпусти мене додому. Я спробую розповісти тобі, чого хоче від мене цей варвар. Він усе заздалегідь обміркував і навіть сам зробив ескіз. Треба сказати, що він непогано малює. Але — о музи! Ти тільки послухай, яку потворну нісенітницю він мені замовляє! Звичайно, сам він хоче бути в центрі картини. Його треба намалювати в образі Юпітера[150], що сидить на Олімпі, з хмарою під ногами. Збоку, поклавши президентові на плече руку, стоїть Георг Вашінгтон[151] у повній парадній формі. Над президентом витає ангел з розгорнутими крилами й кладе йому на голову лавровий вінок, так, наче він переможець на конкурсі красунь. А на задньому плані — гармати, а потім — ще ангели та солдати. Щоб узятись малювати таку картину, треба мати не людську, а собачу душу. Єдиний достойний кінець для такого художника — поринути в забуття навіть без консервної банки, прив’язаної до хвоста, яка б своїм торохтінням нагадувала про нього.

На обличчі Біллі Кйоу дрібними краплями виступив піт. Такої заковики недогризок його синього олівця не передбачав. До цього моменту всі коліщата його плану крутились із приємною плавкістю. Він витяг ще одне крісло на балкон і примусив Уайта сісти в своє. Потім з удаваною байдужістю запалив люльку.

— Ну, синку, — сказав він з ніжною твердістю, — побалакаймо тепер як художник з художником. У тебе своє мистецтво, а у мене своє. У тебе справжнє служіння музам — адже ти одвертаєш носа й від пивних вивісок, і від таких олеографій[152], як “Старий млин”. А моє мистецтво — бізнес. Цей план — мій, і все у нас йшло, як по маслу. Малюй ти свого президента в образі старого короля Кола[153] або в образі Венери[154], краєвида, фрески, букета лілій, або в якому завгодно іншому образі, що здається йому подібним до нього, тільки малюй і одержуй гроші. Ти не покинеш мене, Керрі, тепер, коли діло пішло на лад. Подумай: десять тисяч!

— Про це я не можу не думати, — сказав Уайт. — Тому й мучусь. Мені й самому кортить утоптати в багно свої ідеали і опаскудити душу цією картиною. П’ять тисяч доларів означали для мене три роки навчання в Європі, за які б я, здається, й душу продав би дияволові.

— Це не так страшно, як ти думаєш, — заспокійливо сказав Кйоу. — Це чисто ділова пропозиція. Стільки-то фарб та часу за стільки-то грошей. Я не згоден з тобою, що ця картина така вже страшна образа для мистецтва. Георг Вашінгтон у ній цілком на місці, як ти й сам знаєш, і проти ангела ніхто не заперечуватиме. По-моєму група не така вже й погана. А коли ти даси Юпітерові еполети та меч і зробиш хмару навколо нього схожою на грядку чорної смородини, вийде чудова батальна сцена. Звісно, якби ми не домовились заздалегідь про ціну, можна було б накинути на Вашингтона ще якусь тисячу та за ангела сот із п’ять.

— Ти не розумієш, Біллі, — сказав Уайт, нервово посміхаючись. — У декого з нас, художників, дуже високі поняття про мистецтво. Я мріяв намалювати колись таку картину, перед якою б люди стояли й не помічали, що вона написана фарбами. Щоб вона проникла їм у душу, як мелодія, і загрузла там, наче м’яка куля. І щоб вони йшли додому й запитували: “А що він намалював, крім цього?” І я хотів би, щоб вони нічого мого більше не бачили: ні портрета, ні журнальної обкладинки, ні ілюстрації, ні дівочої голівки — нічого, крім тієї картини. От чому я жив самою ковбасою й не хотів зраджувати себе. Я примусив себе погодитись намалювати цей портрет, щоб заробити грошей на студії за кордоном. Але це гидка, жахлива карикатура! Боже, Боже! Невже ти не розумієш цього?

— Розумію! Чудово розумію! — сказав Кйоу так ніжно, наче розмовляв з дитиною, і поклав свій довгий вказівний палець на коліно Уайтові. — Погано так занехаювати своє мистецтво. Я знаю. Ти хотів би намалювати велику картину, на зразок панорами “Битва, під Геттісбургом”[155]. Але дозволь запропонувати тобі такий умоглядний ескіз. На сьогодні справа ця обійшлась нам у триста вісімдесят п’ять доларів п’ятдесят центів. Ми вклали весь свій капітал, до останнього цента. Лишається якраз стільки, щоб доїхати до Нью-Йорка, не більше. Мені потрібні мої п’ять тисяч доларів. Я збираюсь добувати мідь в Айдахо[156] й заробити сто тисяч. Оце діловий бік справи. Злізай, Керрі, із свого високого мистецтва й підставмо капелюхи під доларовий дощ.

— Біллі, — сказав Уайт через силу.— Я спробую. Я не можу нічого обіцяти, але я спробую. Я візьмуся за портрет і — коли зможу — доведу його до кінця.

— Оце бізнес! — радісно сказав Кйоу.— Молодець! Тільки от що: роби картину якнайшвидше, натискай на неї з усієї сили. Коли треба, найми пару помічників, щоб розмішували тобі фарби. А то в місті ширяться погані чутки. Тутешнім людям президент починає набридати. Кажуть, він занадто щедро роздає концесії; закидають йому якусь таємну угоду з Англією й намір продати свою батьківщину. Нам треба, щоб картина була готова й оплачена ще до