Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

свято, i весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село пiд тихими вербами задуманими… Або з Гаїнкою вдвох на тiй пасiцi опинитися, де сонечко золотом сипле, i бджоли золотi гудуть, i пахощами вiє, i квiтом процвiтає, а вона, Гаїнка — найкращий квiт над квiти, — стоїть уся в золотому промiннi i смiється, мов дзвоники срiбнi дзвонять: «А не пiймаєш!..»

Та таки ж пiймав!.. Удвох iдуть додому, а дома вже товариство вiрне дожидає- на любу розмову, на науку зiйшлося, на пораду про справи громадськi…

А Гаїнка побiгла садком до рiчки по воду, i чути, як спiває… аж до хати лине та любая пiсня, i не сидиться в хатi, вискочив би туди в садок i дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променiє…

I кинеться вiн, схопиться, а перед їм холодний мур тiсний, а круг його нiч темна, ворожа… смородом задушливої тюрми гнiтить…

Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки розбив би її, щоб нiчого не знати, не почувати, не мучитись…

Гаїнко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в цих гнiтючих мурах?..

III. ТЕМНI ДНI

Забравши Остап Гаїнку з Зiнькової хати, пiшов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому вiдповiдала, бо знов почувалася такою пригнiченою та знеможеною, як i попереду, ще до города. Вона навiть не цiкава була знати, чого саме її мати кликала, i забула про це, а йшла, куди ведено.

Дома зустрiла її мати, радiючи. Ликера була собi людина тиха й добра, та дуже боязка, несмiлива. Через те корилася чоловiковi в усьому, що вiн робив чи велiв. Найстарша з дiтей, Гаїнка, була в неї єдиною дочкою, i мати дуже її любила; любила й зятя i зовсiм не знала про новi чоловiковi замiри. Вiдколи Зiнька забрано, вона не один раз до Сивашiв забiгала, та не могла анi розважити дочку, анi вмовити, щоб одвiдала батькову хату. Тим iзрадiла тепер дуже, побачивши Гаїнку в себе. Та, радiючи, й журилась, дивлячись на цю людину, що ходила й розмовляла, мов сама не помiчаючи того, мов не живучи зовсiм або живучи не тут, а десь в iншому краї пробуваючи. Завела дочку до себе в кiмнату, поплакала над її й над своєю недолею…

Тим часом Остаповi чогось було трохи клопiтно на душi. Вiн трохи боявся жiнки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була така, що здорово вже її зачiпала… Дочку дуже любить i до Зiнька прихильна… Коли б якої шкоди не сталося!..

«Ет, дурниця! — вiдказував сам собi Остап, вештаю-чись по хазяйству. Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїчину худобу перевезти до себе завтра… Нi, не завтра, доведеться ще трохи пiдождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть — i Сивашиха, та й так люди… От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, i на цього зважай! То зробив би, як схотiв, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чорт-вiть-що!»

Остап був сердитий. Останнiми часами все його якось гнiвало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцiю та за отого ж таки слинявого Зiнька. Не подобається старому, що так Зiнька занедбали, не клопочуться про його тощо… Як же там iще клопотатися? Коли не винен, дак i випустить суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай i вiдбуває. Дуже комусь треба того Зiнька! Не туди вже закривилося!.. I так того клопоту повна голова, а тут iще старий в'язне! З самою Горянського землею скiльки мороки! Воно, звiсно, хлiб цього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лiчив Остап, що он скiльки вiзьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млинi та прорвало греблю, довелося гатити: то ж десяткою не вiдбудеш! А вчора знов: найкращий вiл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлючий Михайло так прив'язав його i не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. I попобив вiн Михайла, i прогнав його, грошей не вiддавши, дак хiба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованцiв, а вiл такий, що за його й п'ятдесят мало. Ну, проклятий народ iдольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого їм подай!.. До цього торгу й пiшки!..

У двiр убiг наймит iз батiжком.

— Ти чого це? — спитав Остап.

— Та бiда: обламались!

— Туди к лихiй годинi!.. Де?

— В ярку.

— А бiсового сина сини, проклятi роззяви! Ви менi всю снасть позанапащаєте, попереводите, — гримав Остап.

Це вiн послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пiшов подивитися. Прийшов, — туди к нечистiй матерi! Мало, що обламалися, а бiсовi лежнi так позав'язували мiшки з борошном, що як вiз похилився набiк, один мiшок, скотивши-ся, розв'язавсь, i мiрка або й бiльше пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пiшла! Ну й дав вже вiн їм! А додому вернувся такий лихий та гнiвний, що й не знать що робив би!

Тiльки ввiйшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.

— Куди це?

— Додому.

— Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.

Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.

— Ну, чого вирячилась, як лисе теля на новi ворота? Уже твiй Зiнько не вернеться, то не будеш там довiку жити, — однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак i зоставайся!

— Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пiшла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:

— Як то не хочеш, коли я тобi велю? Хiба я тобi не батько? Чого ти там сидiтимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.

— Ай, пустiть мене!..

— Та ти чуєш, що я тобi кажу? Зiньковi твоєму вже амiнь, на Сибiр пiде, — от що!

— I я… туди, де Зiнько…

— Тю, дурна… Кажуть тобi: не витребенькуй, живи в нас.

Вона пручалась у його в руках:

— Пустiть, тату!.. Пустiть!..

— Не пущу!

— Пустiть!.. — Вона вже кричала.

— Не кричи й не пручайсь!

— Остапе! Та що-бо