Читати книгу - "Малиновий пелікан"

– А що ж може вас турбувати? – запитав лікар, спантеличений моїм одкровенням.

– А понад усе, – кажу я йому, – в теперішній поточний момент турбує, як я сказав вам, кліщ. Але не фігуральний, не депутат якийсь там, не міністр, не прем’єр-міністр, ці само собою давно в печінках мені сидять, а звичайний лісовий кліщ, маленький такий, членистоногий. Він, паразит, заліз не в тіло країни і не в душу народу, а ось сюди мені особисто під шкіру, і ніхто не може його витягти. Мені сказали, що ви можете цього паразита видалити.

– Ах, так ви про лісового кліща? – дойшло до нього нарешті. – Про просту таку комаху. Його витягти, звісно, можна. А за що? Що він вам зробив поганого?

– А, по-вашому, добре, що він вліз у мене весь цілком і гризе мене зсередини? Добре це?

– Вам не дуже, – сказав роздумливо мій співбесідник. – Але йому, напевне, подобається. Тепло, затишно. Ви для нього зараз і їжа, і дім. А ви за те, що він з’їсть трохи вашого зайвого жиру, ви, такий великий, хочете його, маленького, знищити. І ще хочете, аби я обурився тим, що він вас їсть? Але ми всі когось та їмо. Ви їсте, наприклад, свиню чи курку, він їсть вас.

– Яке ж тут може бути порівняння? – сказав я впевнено. – Я людина, а він усього-на-всього комаха.

– Це ви в тому розумінні, що раз ви людина, то маєте право їсти когось, а він не має. А де це і в якому законі написано? В конституції чи, може, в якійсь декларації про права комах? І що це за уявлення, що ви людина, а він для вас усього-на-всього? А вам не спадає на думку, що якщо для вас він усього-на-всього комаха, то ви для нього всього-на-всього запас їжі? Це ви начитались усього, наслухалися всіляких високих нісенітниць і уявляєте собі, що людина – це звучить гордо. Людина створена для щастя, як птах для польоту. Що це значить? Це ж дурня якась.

Сподіваючись, що лікар урешті-решт якось мені допоможе, я делікатно нагадав, що слова, процитовані ним, промовив колись знаменитий свого часу письменник.

– Ну і що, що знаменитий, ну і що, що письменник? Та ці знамениті письменники іншим разом таке несуть, що, як кажуть, хоч стій, хоч падай. Ну що це значить: людина створена для щастя, як птах для польоту? Так само можна сказати: людина створена для щастя, як риба для плавання. Чи як курка для несення яєць. Чи… – він радісно підморгнув мені і ще раз переінакшив висловлювання Володимира Короленка якимось таким тоном… не знаю, як сказати, знущальним, чи що: людина створена для щастя, як кліщ для залізання під шкіру. Йому самому цей жарт здався таким смішним, що він буквально затрусився від сміху, і сміх його був схожим то на квакання жаби, то на собаче повискування, при цьому він дивився мені в очі, наче запрошуючи й мене веселитися таким самим чином. Мені було зовсім не смішно, однак через ввічливість я… куди мені було діватися… я ж від нього залежав… я також підхихикнув, але у мене це вийшло якось нещиро, фальшиво і, коли нарешті він заспокоївся, я все-таки вирішив нагадати йому про мету свого візиту, перед цим, звісно, полестивши йому вельми незграбно.

– У вас, лікарю, – сказав я, – таке чудове почуття гумору. Але даруйте, що я все про своє. Цей кліщ, яким би він не був хорошим, не я ж у нього вліз, а він у мене, і заважає мені жити.

– Знову за рибу гроші, – важко зітхнув лікар. – Авжеж, він заважає вам жити. Заважає, заважає, – повторив він наспівом і раптом пожвавішав: – Але ви знаєте що? Ми ж усі комусь чимось заважаємо. Він вам заважає, а ви йому заважаєте. Він, можливо, нарешті досяг того, про що все життя своє кліщине мріяв. Йому там тепло, затишно, ситно, а ви хочете його звідтіля витягти. Але якщо взяти бодай ваше людське начебто суспільство, так ви також один одному заважаєте. Ось ви, наприклад. У вас у видавництві книжки виходять, а в іншого письменника не виходять. Хоча він, можливо, й не гірший за вас.

– Та ну, – засумнівався я, – не гірший. Хто це не гірший?

– Ну, припустимо, трішки гірший. Але трішки гірший на якийсь, можливо, мікрон. Але вас друкують, а його – ні. І не тому, що він гірший, а тому, що ви вже, як кажуть, місце зайняли. Видавець не може друкувати всіх, і він вибирає декотрих. От вас вибрав, а тому, хто трішки гірший, місця не зосталось. Хоча він гірший ледь-ледь, на трішечки, і якби не ви, видавець, можливо, помітив би і його. І він, хоча трішки гірший за вас, став би в очах видавця трішки кращий за тих, котрі трішки гірші за нього. Ми всі комусь заважаємо. Я заважаю у нашому відомстві тим, хто трішки нижчий за мене, а мені, між нами кажучи, головний наш, ух, як заважає, ви навіть уявити собі не можете. Вже давно досяг пенсійного віку, а не йде. Два інсульти було, а не вмирає. Коли говорить, то ніби в нього каша в роті, при ходьбі ногу волоче, а в крісло своє вчепився, даруйте, мов кліщ, і ніяк його не одірвеш. Так от мені що робити? Також кисень йому перекрити, як ви цій нещасній комасі? Втопити його в олії? Також виколупувати якимось чином? Інший би на моєму місці… Але я, як бачите, цього не роблю. Він мені заважає, а я нічого – терплю.

Мені було незручно з ним сперечатися, але й не заперечити я не міг.

– Але ж ви, лікарю, – сказав я, – даруйте, зрівняли. Ваш головний, він як-не-як, можливо, не кращий за вас, а можливо, навіть і гірший, тим паче, що ногу волоче і каша в роті, але він все-таки людина, а в мені сидить комаха. Дрібна, нікчемна, мерзотна, огидна…

Доки я вимовляв усі ці епітети, його обличчя, на мій подив, наливалося кров’ю, а очі наче викотилися з орбіт і виражали таку злість, що мені стало не по собі і я вирішив завершувати свою тираду. У мене в запасі було ще декілька негативних епітетів стосовно кліща, але, дивлячись на обличчя свого співбесідника, я злякався, що дійшов до якоїсь межі, і вирішив завершити речення словами:

– …огидна комашка.

Я договорив цю фразу швидко, бо вважав необхідним довести її до точки і