Читати книгу - "Чотири після півночі"

чоловік з великими фальшивими зубами, підійшов до Креґа і нахилився. Креґ так і тримав очі заплющеними.

— Агов, — промовив Ворік. — Агов, ви спите?

Креґ лежав нерухомо, очі заплющені, дихання рівномірне. Він подумав, чи не почати йому ще й хропти стиха, та потім вирішив, що не варто.

Ворік тицьнув його в бік.

Креґ продовжував тримати очі заплющеними і рівномірно дихати.

Лисий випростався, переступив через нього і вирушив до дверей ресторану подивитись на інших. Креґ розчахнув повіки й переконався, що Ворік стоїть до нього спиною. Потім він дуже тихо, дуже обережно почав совати руками вгору і вниз всередині туго зав’язаної вісімкою мотузки. Скатеркова мотузка зразу ж почала слабшати.

Він ворушив зап’ястками короткими посмиками, назираючи спину Воріка, готовий припинити рухи і заплющити знову очі, щойно Ворік подасть ознаки, що збирається обернутися. Він прагнув, щоби Ворік не обертався. Він хотів звільнитися раніше, ніж ті мудаки повернуться з літака. Особливо той мудак англієць, який боляче накрутив йому носа, а потім, коли він лежав, дав йому копняка. Цей англійський мудак зв’язав його доволі добре; слава Богу, це всього лише скатертина, а не якась нейлонова линва. Тоді б йому не пощастило, але один вузол уже послабшав і тепер Креґ почав вертіти туди-сюди зап’ястками. Він чув, як наближаються ленґоліери. Він мав намір забратися звідси і вирушити в Бостон до того, як вони прибудуть. У Бостоні він буде в безпеці. У конференц-залі, повному банкірів, не дозволено ніякого шмигляння.

І хай береже Бог будь-кого — чоловіка, жінку чи дитину, — хто спробує заступити йому шлях.

9

Алберт показав взяту ним з вази в ресторані книжечку сірників.

— Демонстрація А, — промовив він. — Починаємо.

Він відірвав сірника з книжечки і креснув ним. Невпевнені руки хлопця його зрадили, і він креснув сірником на цілих два дюйми вище шорсткої смужки, що йшла вздовж низу паперової обкладинки. Сірник погнувся.

— От лайно! — скрикнув Алберт.

— Ви не проти, щоб я… — почав Боб.

— Не чіпайте його, — сказав Браян. — Це демонстрація Алберта.

— Заспокойтеся, Алберте, — промовив Нік.

Алберт вирвав з книжечки іншого сірника, подарував їм вимучену посмішку і креснув.

Сірник не загорівся.

Він креснув ним знову.

Сірник не загорівся.

— Гадаю, все ясно, — сказав Браян. — Нема тут нічого…

— Я почув запах, — перебив його Нік. — Я чую запах сірки! Спробуй інший, Козирю!

Натомість Алберт човгнув тим самим сірником по шорсткій смужці втретє… і цього разу той спалахнув полум’ям. Воно не просто охопило горючу голівку, а потім спливло нанівець; воно постало в знайомій формі сльозинки, синє при своїй основі, жовте на кінчику, і вже почало палити паперовий держачок.

Алберт підняв очі, дико вишкіряючись.

— Ви бачите? — запитав він. — Ви бачите?

Він струснув сірником, кинув його і відірвав інший. Цей загорівся з першого удару. Хлопець відігнув обкладинку книжечки і торкнувся полум’ям інших сірників, точно як Боб Дженкінс був зробив це в ресторані. Цього разу всі вони спалахнули з сухим «фссс»! Алберт задув їх, неначе свічку на дні народження. Щоб досягти результату, дути довелося двічі.

— Ви розумієте? — запитав він. — Ви розумієте, що це означає? Двобічний рух! Ми принесли з собою власний час! Там, надворі, минуле, я гадаю… і всюди на схід від тієї діри, крізь яку ми пролетіли… але наш час все ще наявний тут! Він все ще зберігається всередині цього літака!

— Я не знаю, — промовив Браян, але раптом все знову здалося можливим. Він відчув дике, майже непереборне бажання вхопити Алберта в обійми й гатити його по спині.

— Браво, Алберте! — вигукнув Боб. — Тепер пиво! Спробуйте пиво!

Алберт відкрутив кришку на пляшці, а Нік тим часом виловив цілу склянку з уламків навкруг перекинутого візка для напоїв.

— А де ж димок? — запитав Браян.

— Димок? — спантеличено перепитав Боб.

— Ну, насправді це не димок, я гадаю, але коли відкриваєш пиво, зазвичай там, при шийці пляшки, з’являється щось таке схоже на димок.

Алберт понюхав, потім тицьнув пляшку Браяну:

— Запах.

Браян понюхав і почав усміхатись. Він не міг втриматися.

— Боже мій, воно дійсно пахне пивом, хоч з димком, хоч без димка.

Нік простягнув склянку, і Алберт був радий помітити, що в англійця рука теж не зовсім тверда.

— Наливайте, — сказав той. — Швидше, друже, мій ескулап каже, що піст погано впливає на старий моторчик.

Алберт почав наливати пиво, і їхні усмішки зів’яли.

Пиво було видхлим. Цілком видхлим. Воно просто осіло в склянці для віскі, яку знайшов Нік, схоже на зразок сечі для аналізу.

10

— Господи всеблагий, уже смеркає!

Люди, що стояли біля вікна, озирнулися на Руді Воріка, який приєднався до них.

— Ви ж мусили стерегти того вар’ята, — зауважив Дон.

Руді дратівливо відмахнувся:

— Він вимкнувся, як те світло. Я думаю, той удар поперекидав меблі у нього в голові сильніше, ніж ми собі спершу уявляли. Що тут відбувається? І чому це смеркається так швидко?

— Ми не знаємо, — сказала Бетані. — Просто чомусь так. Як гадаєте, той навіжений чувак запав у кому чи щось таке?

— Не знаю, — відповів Руді. — Але якщо так, нам не треба більше за ним наглядати, хіба ні? Ох, Ісусе мій, що за моторошні звуки! Такі звуки, наче в планері з бальсового дерева шарудить ціла зграя накокаїнених термітів. — Здавалося, це вперше Руді геть забув про власний шлунок.

Дайна підняла обличчя до Лорел:

— Гадаю, нам варто перевірити, як там містер Тумі, — сказала вона. — Я непокоюся за нього. Я певна, що йому страшно.

— Якщо він непритомний, Дайно, ми нічого не можемо…

— Я не думаю, що він непритомний, — тихо промовила Дайна. — Я не думаю навіть, що він заснув.

Якусь мить Лорел, вагаючись, дивилася на дівчинку, а потім взяла її за руку.

— Гаразд, — сказала вона. — Давай подивимося.

11

Вузол, який Нік Гопвел наклав на правий зап’ясток Креґа, нарешті послабшав достатньо, щоб той звільнив собі руку. Він скористався цим, щоб зіштовхати донизу петлю, яка тримала його ліву руку. І швидко підвівся на рівні. Блискавка болю прострелила йому голову, і він на мить захитався. Зграї чорних цяток запурхали в очах, та скоро й пощезли. Він усвідомив, що термінал поглинають сутінки. Западала передчасна ніч. Тепер він чув оте жвак-хрусь-жвак ленґоліерів набагато ясніше, можливо, тому що його слух налаштувався на цей звук, можливо, тому що тепер той поближчав.

У дальнім кінці терміналу він побачив два силуети, один вищий, а інший низенький, які відокремилися від решти людей і вирушили назад, у бік ресторану.

Жінка з тим сучим голосом й оте мале сліпе дівчисько з