Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

же крамничці, що й напередодні.

Однак згодом він уже не ставив у глечик ніяких квітів. Бо щойно торкався пальцями його поверхні, як серце в нього починало шалено калатати.

Іноді, проходячи вулицею, Кікудзі раптом помічав яку-небудь літню жінку і йшов за нею. А тоді похоплювався, супився і мимрив:

— Як ото злочинець…

Виявлялося, що то ніяка не пані Оота.

Лише опуклістю стегон та жінка скидалася на неї.

Кікудзі аж тремтів із жаги, та за мить солодке сп’яніння, перемішане зі страхом, приводило його до тями.

«Що це мене спокушає?»— питав себе Кікудзі й не знаходив відповіді, а натомість відчував, як ще більше його вабить пані Оота.

Він передчував, що занапастить своє життя, якщо не уникне тих хвилин, коли небіжчиця постає в його уяві як жива, повна тепла й ніжності.

Інколи йому здавалося, що це докори сумління хворобливо загострили його інстинкти.

Кікудзі поклав «сіно» в коробку й пішов спати.

Коли виглянув у сад, небом прокотився грім.

Далекий і гучний, він підкочувався щораз ближче й ближче.

На мить дерева в саду осяяв спалах блискавки.

І відразу зашумів дощ. Поступово грім ніби відкочувався все далі.

Дощ пороснув так, що на землі в саду застрибали водяні бризки. Кікудзі підвівся і подзвонив Фуміко.

— Оота-сан виїхала… — відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу.

— Що?.. — Кікудзі не йняв віри. — Пробачте, я хотів би…

«Невже продала будинок?» — подумав він.

— А ви не скажете, де вона оселилася?

— Зачекайте хвилинку.

Мабуть, то говорила служниця.

Вона невдовзі підійшла до телефону й немов прочитала з папірця адресу Фуміко. Пояснила, що Фуміко в домі пана Тодзакі. Дала й телефонний номер.

Кікудзі подзвонив туди.

Фуміко озвалася чистим голосом.

— Це я, Фуміко. Вибачте, що змусила вас довго чекати.

— Фуміко? Це я, Мітані. Я дзвонив вам додому.

— Ой, пробачте.

Її голос згас, як колись у матері.

— Коли це ви перебралися?

— На цьому…

— Чого ж ви мене не повідомили?

— Останнім часом я живу в подруги. Я продала свій дім.

— Он як…

— Я довго вагалася: повідомити вас чи ні? Спочатку вирішила, що не слід, а от недавно почала жалкувати, що нічого вам не сказала.

— І добре, що жалкували.

— Ви справді так вважаєте?

Кікудзі відчув, як тіло повниться легкістю й бадьорістю, наче він щойно викупався. Невже телефонна розмова може бути такою животворною?

— Як гляну на «сіно», що ви подарували, то так і хочеться вас побачити.

— Та що ви… А в мене є ще одне… Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалась і на вінцях пристала її помада…

— Невже?

— Так мама казала.

— Хіба помада може пристати?

— У цієї чашки червонястий відтінок. Мама казала, що на вінцях помада так ввібралася, що її вже нічим не змиєш і не витравиш. Уже після маминої смерті я придивилася й помітила, що, справді, по краях в одному місці барва наче густіша.

Невже для Фуміко це була пуста балачка?

А Кікудзі насилу її слухав.

— У нас тут справжня злива. А у вас? — перевів він розмову на інше.

— Ллє як із відра. Щойно так гримнуло, що я мало не вмерла.

— Зате після дощу буде свіжо. Я вже п’ять днів не ходжу в контору, сиджу дома. Може б, ви завітали до мене в гості?

— Дякую, але я вирішила заглянути до вас, коли вже знайду собі роботу. Надумала працювати. — Кікудзі не встиг відповісти, як вона провадила далі: — Я так зраділа, що ви подзвонили! Обов’язково прийду. А втім, може, нам не слід зустрічатися…

Кікудзі перечекав, поки дощ ущухне, вдягнувся і звелів служниці скласти постіль.

Його самого здивувало, що він запросив Фуміко в гості.

А надто те, що голос дівчини ніби розвіяв морок провини перед пані Оота.

Мабуть, цей голос і викликав у його уяві образ її матері.

Голячись, Кікудзі струшував піну з пензлика на листя кущів і мочив його у дощовій воді, що стікала з даху.

Пополудні хтось прийшов. Кікудзі подумав, що це Фуміко, і поспішив у передпокій. Але перед ним стояла Тікако.

— A-а, це ви…

— Така спекота… Я давненько не була у вас, от і вирішила провідати. Як здоров’я?

— Не зовсім добре.

— О, це вже погано. Ви такі бліді…

Насупившись, Тікако розглядала Кікудзі.

«Дивно, як я міг подумати, що це стукотять гета Фуміко. Адже вона, напевне, прийде вдягнута по-європейському», — міркував Кікудзі.

— Бачу, ви собі вставили зуби. Зовсім помолоділи, — сказав він.

— Тепер, коли почався сезон дощів, у мене більше вільного часу… Та вони занадто білі. Але, гадаю, незабаром трохи потемнішають.

У вітальні, де щойно спав Кікудзі, Тікако зиркнула на токонома.

— Нічого нема, чисто й навіть приємно, — сказав Кікудзі.

— Так, найкраще дощової пори. Правда, одна-дві квітки… — Тікако урвала мову й обернулася. — А де «сіно» Оота-сан?

Кікудзі мовчав.

— Як на мене, краще б його повернути.

— Це моя справа.

— Не сказала б…

— В усякому разі, ви мені не указ.

— Не знаю… — Тікако посміхнулася сліпучо-білими вставними зубами. — Я прийшла, щоб вам порадити. — Вона раптом витягла руки й розвела ними, ніби щось відганяючи. — Якщо не вигнати злих чарів з вашого дому, то…

— Не лякайте, я не боюся!

— Я хочу поставити вам свої вимоги, як сваха…

— Якщо ви маєте на увазі доньку Інамурів, то я відмовляюсь про це говорити.

— Та ви що! Це ж малодушність — відмовлятися від прекрасної нареченої лише тому, що не до вподоби сваха. Сваха — це ніби кладка. Тож ступайте по ній відважніше. Ваш батько залюбки користувався моїми послугами.

Кікудзі скривився.

Коли Тікако починала суперечку, в неї піднімалися плечі. Так було й цього разу.

— Щоб ви знали, я не така, як Оота-сан. Зі мною легко мати справу. Я й про взаємини з батьком могла б вам розповісти, не втаюючи нічого. На жаль, я не займала в його душі стільки місця, як інші. Все швидко скінчилося, як і почалося… — Тікако похнюпила очі. —А проте я не нарікаю на долю. Потім не раз і не два ваш батько радо вдавався до моїх послуг, бо знав, що я не підведу. Взагалі, чоловіки воліють доручати свої справи жінкам, з якими в них щось було… Ось так завдяки йому я набралася здорового глузду.

— Умгу…

— Тож послухайте цього здорового глузду.

Кікудзі мало не піймався на гачок простодушності.

Тікако вийняла з-під обі віяло.

— Мушу вам сказати, що людина не навчиться розважності, якщо в неї різко виражена чоловіча або жіноча вдача.

— Справді?..