Читати книгу - "Купеля"

віями, майже як у Кахи. Ні, він щось плутає. Це очі Кахи!

Хлопець знову подивився у вікно. Там була якась заграва, але дитини він не побачив. Сашко закашлявся. Чому стало так важко дихати? Чому щось до болю ріже очі та заважає побачити Каху? Каху чи все-таки знайому дівчину? Так! Дівчину! Його дівчину.

— Соню! — покликав Сашко. — Сонечко!

Він озирнувся. Це була кімната Соні — сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?

Тріснуло скло в другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім усе більше й більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня! Так, саме вона, його люба, мила дівчина!

— Соню, Соню! Соню!!! — несамовито та хрипко закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.

Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах й одразу впав.

— Соню! — кричав він, але за димом уже не бачив дівчини. — Кохана, люба, прокинься!

Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку й зрозумів, що вчасно. Ковдра палала, і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна, і, якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.

Він швидко збив руками вогонь на її одязі, не відчуваючи жару, та потяг до дверей, зібравши всі свої сили, які мав…

Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося несамовито волати.

— Сонечко, Соню, — повторював він без упину, вдивляючись у її обличчя, почорніле від кіптяви. Здавалося, що життя вже покинуло її й дівчина не дихає.

— Соню! — закричав у відчаї Сашко та потряс її бездиханне тіло.

— Коханий? — ледь прошепотіли обпечені губи.

— Сонечко? — перепитав Сашко, не вірячи своїм вухам. Чи то йому здалося, що дівчина заговорила?

— Любий, — Соня розплющила очі. — Ти… зі мною, коханий?

— Так, Сонечко, так, — сказав Сашко. — Я з тобою. Зараз, сьогодні, назавжди! Моє сонечко.

У Соні з очей скотилися сльози. Вони потекли тоненькою смужечкою, залишаючи дві білі доріжки на брудному обличчі.

— Не треба плакати, Сонечко, — сказав Сашко, поцілувавши брудну щоку, де завмерли крапельки сліз. — У нас усе попереду. Стільки справ, а ти плачеш.

Дівчина важко дихала, потім закашлялася. Сашко цілував її брудне обличчя, не помічаючи, як його непрохані сльози змішалися з її солоними струмочками.

— Ми підемо… — Соня замовкла, бо в грудях запекло, защеміли обпечені губи.

— Дивитися, як купаються зорі в річці? — спитав Сашко та крізь сльози усміхнувся. — Звичайно ж, моє сонечко!

— Ти… все… пам’ятаєш, — шелестом злетіло з її вуст, і дівчина знепритомніла.

Розділ 48

Коли повнолиций місяць розсипав густим горохом яскраві зорі по чорному полю, до віддаленого села звернула самотня автівка. У ній було троє людей, які поспішали прибути до села вчасно, доки Соня із Сашком не поснули. Однак по вщент розбитій дорозі авто просувалося повільно, розхитуючись у різні боки, ніби жирна качка. Люди в авто не звернули особливої уваги на червону пожежну машину, яка їх обігнала та помчала в бік села, лише Максим Іванович відзначив про себе, що, напевно, десь спалахнула пожежа.

Людмила Орестівна, яка дрімала, притулившись до теплого плеча Андрія Андрійовича, раптом здригнулася всім тілом і різко випрямилася.

— Що сталося? — стривожено спитав чоловік.

Жінка поправила рукою зачіску, звичним рухом торкнулася окулярів на переніссі.

— З ними щось скоїлося, — придушеним голосом стиха мовила жінка.

— Усе добре, — промовив Андрій Андрійович і підбадьорливо усміхнувся. — Щось лихе наснилося?

— Не знаю, — стенула худенькими плечами жінка, — задрімала, і раптом щось стрельнуло у все тіло, пронизало, мов блискавка, і я відчула біду навіть не тілом, душею.

— Незабаром будемо на місці, і ви впевнитеся, що то лише пуста тривога, — втрутився в розмову Максим Іванович.

— Ні, з дітьми трапилося щось жахливе, — повторила жінка.

Марно Андрій Андрійович намагався заспокоїти не на жарт схвильовану жінку. Він дав їй попити води, відчинив вікно, наказав глибоко дихати свіжим повітрям, але нічого не допомогло — жінка вся тремтіла й лише просила швидше їхати.

Назустріч їм мчався на шаленій швидкості легковик, тож Максим Іванович завбачливо скерував автівку вправо.

— Як можна по такій дорозі так носитися? — невдоволено сказав він.

Андрій Андрійович також звернув увагу на машину, що швидко наближалася.

— Напевно, куплена не за чесно зароблені кошти, — стиха промовив він, мимоволі згадавши Стася.

Легковик порівнявся й озвався довгим гудком. Андрій Андрійович у той час подивився у вікно, намагаючись розгледіти шаленого водія. Була темрява, але чоловікові знадобилася лише одна мить, щоб помітити у водієві знайомі риси обличчя.

«Стась?! — майнула в голові думка, і чоловіка одразу обдало жаром. — Він знову їздив у село!»

Андрій Андрійович розхвилювався, але зміг стримати свої почуття, сховавши їх у глибині душі, там, де так багато всього нагромадилося. Дещо з тих «надбань» із роками закаменіло, перетворилося на холодну крижану брилу від того, що не знайшлося теплих рук та вуст, які б торкнулися й змогли розтопити кригу. Зараз він промовчав, але зросла впевненість у тому, що якщо і є людина на землі, яка зможе зігріти його своїм теплом, то лише ось ця худенька, непримітна, схвильована жінка, яка сидить поруч із ним. Чоловік обережно обняв жінку за плечі, лагідно притиснув до себе.

— Не хвилюйтеся, — сказав він стиха, — усе буде добре.

— Не буде, — промовила вона у відповідь. — Бачите, горить хата? Упевнена, що наших дітей.

Максим Іванович натиснув на педаль газу…

Чи не все село збіглося гасити пожежу. Люди бігали з відрами, дістаючи воду з найближчих колодязів, але вогонь не піддавався й ласо смакував дерев’яним будиночком. Баба Параска встигла вивести з хліва перелякану корову, яка ревла й опиралася. Потому люди познімали із сідала курей, понесли до сусідів, хтось ловив гусей, бо вогонь уже перекинувся на стріху сараю. Нарешті приїхала пожежна машина, і люди з полегшенням зітхнули.

Над Сонею стояла навколішках фельдшерка, намагаючись привести її до тями.

— Дайте мені мобільника врешті-решт! — нервово