Читати книгу - "Купеля"

крикнула жінка.

— У тебе він у руках, — сказав хтось із натовпу.

— Нема грошей на рахунку, — пояснила жінка, — постраждалих потрібно негайно направити до лікарні! Та дайте мені того клятого телефона!

— Не брали їх із собою на пожежу!

— Зараз я збігаю додому! — сказав хтось із чоловіків.

— Та швидше ж бо! — крикнула йому навздогін фельдшерка.

Несподівано на вулиці пригальмувала незнайома автівка. З неї вибігли два чоловіки та жінка й одразу кинулися до потерпілих.

— Синку! — скрикнула жінка, підбігаючи до Сашка.

— Мамо?! — здивувався він. — Звідки ти тут? У тебе є мобільник? Потрібно викликати «швидку».

Андрій Андрійович без зайвих слів підхопив дівчину на руки, поніс до машини.

— Доки «швидкої» дочекаєшся… Самі швидше доїдемо, — сказав він.

Людмила Орестівна перебувала в шоковому стані, то й не одразу збагнула, що до сина повернулася пам’ять.

— Синку, у тебе усі руки обпечені, — сказала вона, узявши його руки у свої. — Тобі також потрібно… Ти… ти все згадав?! — промовила вона тремтячим голосом, сіла поруч із ним на землю, обійняла за шию, і сльози градом покотилися з очей.

— Синку, ти можеш підвестися? — спитав у Сашка Максим Іванович.

— Зараз, — відповів хлопець.

Він зіперся на руки й лише зараз відчув у них пекучий нестерпний біль. Сашко подивився на долоні — земля змішалася з кров’ю, а кров — із кіптявою. Зціпивши зуби, зробив іще одну спробу підвестися, але слабке тіло не послухалося і він упав на землю.

— Ох, ці діти, — скрутно похитав головою Максим Іванович і допоміг Сашкові дістатися до машини. — Тепер усе буде добре, — сказав він, сідаючи за кермо. — Я вас швиденько доставлю до лікарні.

Чоловік повернув ключ запалювання й додав:

— Уперше буду мчати, не шкодуючи машину. Що автівка? Лише шматок металу, душі вона не має.

Розділ 49

— Запам’ятай, Стасю, — сказав Андрій Андрійович сину, гальмуючи біля свого будинку, — це останній раз я тебе витягаю з халепи. Ти спалив чужу оселю, тож можеш назавжди забути про маєток під Києвом.

— Я це вже зрозумів, — зітхнув Стась.

— Це ще не все, — додав батько, виходячи з автівки. — Тобі потрібно буде ще дещо зрозуміти — є важлива розмова.

Син із батьком не встигли переступити поріг, як на них накинулася жінка. У матері Стася були заплакані очі, вона не тямила себе від гніву.

— Що ти, мерзотнику, накоїв?! — закричала вона синові. — Де мої прикраси?! Це ти в усьому винен! — Жінка ткнула пальцем у груди чоловікові. — Ти залишив його без копійки в кишені! Ви змовилися, щоб пустити мене по світу голою й босою?! Це така ваша вдячність?!

Андрій Андрійович узяв її за плечі, відсторонив із дороги.

— Не треба, — спокійно сказав він, — не зараз, потім.

— Коли потім?! — верещала жінка. — Не знаю як, але поверніть мені все! Обоє! Чуєте мене?!

— Не зараз! — з притиском промовив Андрій Андрійович і звернувся до Стася: — Ходімо до мене в кабінет.

— Який кабінет? — Жінка шарпнула сина за руку. — Зачекай! Я це так не залишу!

Стась мовчки пройшов повз матір, зайшов до кабінету батька, і той зачинив двері на ключ.

— Я міліцію викличу! — Жінка затарабанила у двері. — Ви мене обікрали! Злодії! Крадії!

Син із батьком дочекалися, поки за дверима стихне істеричний крик, і Андрій Андрійович указав Стасеві на крісло навпроти.

— Сідай, настав час тобі дізнатися всю правду…

Нелегко далася розповідь Андрію Андрійовичу. Кілька разів він замовкав, запалював цигарку й дивився у вікно, даючи змогу приголомшеному синові осмислити почуте, потім знову продовжував розповідати. Не мало сенсу приховувати правду й надалі, бо рано чи пізно вона все одно відкрилася б. Чоловік розумів, що потрібно було почати цю розмову раніше, тоді б Стась, напевно, не накоїв стільки лиха. Андрій Андрійович відчував і свою провину за зволікання, тому кожне слово давалося йому так тяжко. Він попросив вибачення в сина за те, що здійняв на нього руку, і за ті дулі, за які йому зараз було соромно.

— Тепер ти знаєш усе, — він підвів риску під розповіддю.

Стась, розгублений, схвильований, ошелешений новинами, довго сидів у завмерлій позі.

— То, виходить, ти і мама…

— Так, сину.

— А Соня…

— Твоя рідна сестра.

Стась тяжко підвівся, похитуючись, з опущеними плечима, ніби на нього тиснув важкий тягар, мовчки підійшов до дверей, повернув ключ.

— Мені потрібно побути на самоті, — тихо промовив він і вийшов.

— Нарешті! — перед ним стояла розлючена мати.

Стась мовчки пройшов повз неї, зачинився у своїй кімнаті. Даремно жінка тарабанила у двері, звертаючись до його совісті. Коли настав вечір і син не виходив із кімнати, вона стривожилася.

— Стасю, можеш зі мною поговорити? — уже спокійно спитала мати, вслухаючись у тишу.

— Не зараз, — почула у відповідь, — дай мені спокій.

Рано-вранці, поки ще батько був удома, Стась постукав у двері його кабінету.

— Відчинено, — почув він голос батька й зайшов.

Андрій Андрійович не впізнав свого сина. Про безсонну, фатальну ніч свідчило все: і почервонілі очі Стася, і темні кола під ними, і стомлений вигляд.

— Тату, — промовив син, і в Андрія Андрійовича відлягло від серця: назвав його батьком, — у мене є два прохання, це останні, обіцяю.

— Слухаю тебе, сину.

— Допоможи мені перевестися в інший інститут — це перше прохання.

— Не питаю чому, але здогадуюсь, що на краще, — відповів чоловік. — Добре, я допоможу тобі. Що ще?

— Я хочу поговорити із Сонею.

— Не впевнений, що в цьому я тобі помічник. Ти ледь не занапастив її життя, тож чи захоче вона з тобою спілкуватися, чи ні — усе залежить від її рішення.

— Розумію, — зітхнув Стась, — але я хотів би попросити тебе, щоб ти їй сказав, що я… її брат.

— Гаразд, — погодився батько, — вона добра дівчина, тож, думаю, погодиться вислухати тебе.

— До речі, як вона там?

— Добре. Соню перевели з реанімації у звичайну палату, тож уже рветься додому. У Сашка трохи гірші справи — опіки гояться не так швидко, як хотілося б.

…Коли батько зателефонував Стасеві й повідомив, що Соня погодилася на зустріч із ним, хлопець одразу поїхав до лікарні.

Соня вийшла до нього у фойє лікарні, засунула руки в кишені халатика, зупинила погляд на обличчі Стася. Він не витримав її погляду, відвів очі вбік.

— Соню, мені дуже прикро, що так сталося, — промовив він стиха. Було помітне його нервування. Дівчина мовчала. — Я дурень, набитий дурень, — продовжив Стась. — Знаю, що нема мені прощення, але все-таки я прошу в тебе вибачення за все-все-все…

Дівчина нічого не відповіла, і Стась не знав, як підібрати