Читати книгу - "Пора грибної печалі"

164
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 96
Перейти на сторінку:
уже біля воріт, зовсім знеможений, падав під ноги старої груші-дички. З дитинства я обожнював цю стареньку трудягу, яка кормила півсела. Такого людяного дерева більше не зустрічав ніде. І ось я виплакувався їй і легко, як у дитинстві, засинав під воротами рідної хати. А вранці уже прокидався у місті.

Розумієте, все це проходило в моїй уяві. Але вранці було таке відчуття, ніби я насправді зустрівся з рідними місцями і щасливий повернувся додому.

Бог по імені хліб насущний

— Чого мовчите? Хіба забули, як їздили за цементом? — перепитав Зеленяк.

— Згадую, згадую, Іване Петровичу, — з сумним усміхом відповів Граб.

…Петро прийняв ферму весною. Власне, не ферму, а руїни і голодний рев облізлих хвостів. Попередник — молодий зоотехнік, що з принуки відбував у березільському колгоспі дворічний відробіток після технікуму, — передав Грабові господарство, почекав, доки той розпишеться, і гречно подякував. А на другий день відбув у невідому далечінь — навіть не розрахувався. Петро ж залишився на фермському газдівстві із жебрачою жменею і задумався тяжко. А журитися було чим: покрівлі на корівниках наполовину залатані небом, дерев’яні стіни трималися на гороб’ячих гніздах. У дворі така багнюка, що худоба животами плавала у ній. Про сіно годі й говорити — обороги ще серед зими опустіли. Зіпрілої соломи й тої стачило на кілька днів. Зняв Граб шапку і пішов кланяючись, по миру.

— Майте серце, челядь добра, позичте сіна, не дайте худобі пропасти! — клянчив на порозі кожної оселі.

Одні закривали двері, не приступаючи до розмови, інші давали себе красно поумовляти і тільки так добріли, але більшість, у кого припаси їсти не просили, згоджувались одразу. Розуміли люди, не Грабові, не Зеленякові дають — в біді худоба. А для горянина — вона свята. І везли березільчани із своїх обійсть на ферму сіно — хто підводу, хто половину, — мало сподіваючись на Петрові запевняння, який ревно обіцяв повернути борг влітку. І ось так, завдячуючи людям, худобу вдалося щасливо дотягнути до зеленої травички. Перша перемога підняла Граба духовно, крил додала і притлумила горе — смерть доньки Марії.

«…Це у самотності чоловік черствіє, видить довкола тільки чорний безпросвіток, — думав про себе Петро. — Але коли в біді тебе знайдуть вірні ближні, добрі серцем, то й світ миліший. Адже мудро сказано: щастя, поділене навпіл, стає для кожного своїм, а горе — єдиним».

Так міркував Граб, беручись уже за порядок на фермі. На цей раз не йшов по сільських хатах, а звернувся до Зеленяка:

— Іване Петровичу, худоба на паші, літо красне, довге — час братися за ремонт корівників, вівчарень… — виклав задумане голові.

— Ви, Петре, чоловік тямовитий, скажіть, як маю допомогти? Кинути всю роботу і з вами на пару стіни піднімати? Чи зняти людей із косовиці і на ферму послати? — сказав сердито Зеленяк, наче мова йшла не про колгоспне, а Грабове занедбане обійстя.

— За себе і людей не журіться, — спокійно мовив Петро. — Зберу скотарів, жінчиних родичів, своїх близьких, і наведемо лад. Про це я уже домовився. Від вас одної помочі хочу — цемент добути.

Зеленяк подумав і вже прихильніше сказав:

— Це я зможу. Давайте домовимося: узавтра поїдете в «Заготзерно», знайдете Цюбея — завскладом. Скажете: від мене приїхали, треба цементу. За документи хай не боїться, все оформимо…

— А чого в «Заготзерно»? Хіба цемент уже там видають? — спитав наївно Граб, і в гадці не маючи насміхатись із Зеленяка.

Голова замовк, зміряв Граба таким поглядом, наче той вихопив йому з голодного рота шматок, і гаркнув:

— Так! Цемент уже видають у «Заготзерні», а зерно — в санепідстанції!

— Вибачте, Іване Петровичу, — зніяковів Граб. — Можливо, я дещо й не розумію…

— От-от… Коли не розумієте, то й не пніться із дурними запитаннями межи люди, аби мали з чого смішкуватися.

— Буду слухатись! — відповів з готовністю Петро, обернувся і пішов.

— Коли завтра зберетеся, заїдете до мене! — крикнув навздогінці Зеленяк.

Проте Граб не став дочікуватись завтра. До обідньої пори було ще далеченько, вирішив їхати зразу. Запріг коней, кинув у віз оберемок сіна, скочив на передок і вйокнув.

Через півтори години Петро уже стояв перед ворітьми контори «Заготзерно». Віз поставив у затінок могутніх лип, а сам дався через прохідну. Пояснив сторожу, кого шукає, і той спрямував його в самий кінець двориська, де громадилась гора повних міхів.

— Іди, іди туди, — понукнув сторож. — За тими міхами Цюбей якраз полуденкує.

Петро подякував, минув прохідну, зайшов на територію і якось від несподіванки затамував подих. По всьому двору на бетонованих майданчиках лежала товстими пластами пшениця. Видно, зерно зіпріло, і тепер його просушували. Млосний солодкуватий запах хліба розливався навкруги, запаморочливо повнив груди і почав помалу висвітлювати у Грабовій пам’яті якусь невиразну картину із давньої давнини. Петро болісно намагався розгледіти її в собі, але мерехтливе, нетривке видіння як раптово спалахувало, з такою ж поспішністю й гасло. Полуденне сонце стояло над головою, бачилося, у цю мить воно забуло про землю і благодатну силу свою, гріло тільки на цей двір, розкішно вистелений пахучим зерном. В Петрових очах його було так багато, що, здавалося, хлібом цим можна б накормити півсвіту. Граб нагнувся, обережно зачерпнув жменю пшениці і, посміхаючись, почав ніжно гладити. Сиплючись поміж пальці, зерно щось пахуче зашепотіло Петрові. І він теж пристрасно заговорив до пшенички: яка вона йому дорога, яка свята… Далі розпитував, чому не хоче йти родити в гори, чому обділяє щедрістю своєю верховинців… Петро, наче непевний, розказував пшеничним зернам, що золотились на його долоні, як вони, Граби, у тридцятих роках голодували, розповідав про тодішню найбільшу мрію кожного горянина — аби хліб хоч приснився… І тут Петро почав усвідомлювати, що запах зерна із самого початку будив у його пам’яті страшну ніч дитинства. І ті нетривкі видіння, що досі снували хаотично, враз спалахнули і зримо окреслились своєю жорстокістю.

…Василь Граб, його батько, повернувся додому далеко за північ. Власне не повернувся, а, як нічна мара, втягнувся, нечутно вплив у хату із повним мішком на плечах.

Жона — вона, бідна, не пустила досі дрімоти до ока, — зачувши, як причаєно озвався засув, одразу похопилася з печі і вдихнула слабеньке життя в огризок свічки.

— Ой ні, жоно, пали і лампу, і свічки пали, аби у моїй хижі нині ясно було, як у панських світлицях, — грізно озвався чоловік і кинув біля порога мішок.

Жінка глипнула на чоловіка, і її всю обморозила пекельна радість у Василевих очах.

— Що за радість, Васильку, приніс до хижі?

1 ... 49 50 51 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"