Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Ачей Іван Палаташ простив нам ті два міхи кукурудзи, що завинили йому та й ще позичив? — схопилася за слабеньку надію.

— О, той простить та й позичить! — гнівно прохрипів Василь Граб. — Той обдарує, коли звізди у небі достигнуть і спадають на землю золотими дукатами.

— То ж повідай мені, Васильку, чого в тобі так вогонь горить, — тихенько заблагала жона.

— Буди дітей! — замість відповіді сказав суворо. — Хочу, аби хоч раз наїлися вітцівського хліба.

— Діти ж сплять… ніч. Звідки хліб? Може, тобі щось привиділося? — пробувала вмовляти дружина.

— Буди дітей! — гримнув п’ястуком Василь.

Але діти, як ті перепелята, зачувши голос нянька та ще й розмову про хліб, зграйкою спорхнули — хто з печі, хто з лежанки — й позлітались до столу. І не очима, голодними ротами зацікавлено вп’ялися в батька.

Василь задоволено посміхнувся, оглянув сумовито семеро роззявлених ротів і сказав:

— Кожен отець дає дітям своїм якусь долю. А я ніколи не міг вам дати досита навіть кукурудзяника. І не моя в тім вина. Дав бог руки, але ліпше би їх був обрубав. Тоді пішов би на вас жебрати, а так хто в здорову долоню копійку кине. Але заманулося мені сьогодні хоч раз в житті вчинити вас щасливими. Ви, діточки, навіть на Великдень не виділи білого хліба. А тепер наїстеся його досита.

Затим батько добув з-під порога повний мішок, розв’язав і висипав на стіл з десяток паляниць — біленьких, рум’яних, яєчними жовтками змащених. У хаті запала тиша. Всесвітня тиша. Навіть цвіркуни позабували під печами свої скрипки й повибігали дивитися на чудо, яке освітило хижу Василя Граба. Та яку ж там хижу! Білий, незбагненно щасливий хліб у цю мить, бачилося, освітив, осяяв усі гори, кожну зворинку, річечку і потічок. Перелякана жінка, семеро голодних дітей широко розкритими ротами — очима дивились на стіл, і всім здавалося: у цю мить у всьому великому світі вже немає жодної біди, горя, каліки, жебрака, а є єдине велике щастя, ім’я якому святий хліб. На нього навіть страшно було дивитися — таким він був красивим, ніжним, спокусливим. І мати подумала, що коли і є на світі бог, то ім’я йому Хліб.

— Ну, чого роти пороззявляли! — крикнув Василь Граб на сім’ю. — То мені квилите, квилите все життя, що кендеречаника голодні, а тепер від біленьких паляниць відмовляєтеся.

— То можна їсти, няньку? — спитала середульша дочка.

— Можна, Анцько… Скільки хочеш. І ти, Петре, їж, і ти, Маріко, і ти, жоно… Їжте до останньої крихти. Це єдине придане, що я зумів для вас настарати…

Діти їли хліб мовчки. Власне, не стільки жували, як вдихали його запах. Цей запах був для них невідомий, загадковий і будив казкові уяви про прекрасне життя, яким можуть жити люди хіба що у інших світах. Їли діти хліб мовчки, і все з більшим острахом дивились на батька. Що це з ним сьогодні сталося? Колись, бувало, як сідали за стіл, то одразу з його вуст тільки й чулось:

— Не жери так, бо подавишся!.. Що?! Думаєш весь світ переїш? Міг би-сь того кендеречаника ще й назавтра залишити… О, господи, коли почнеться уже тота война…

У Василя Граба найкращі спомини були завжди пов'язані з першою світовою…

— Там, — говорив він, — хоч і ходиш із смертю-сестрою, але завжди накормлять. Про солдата не забувають. А в цьому мирному житті подохнеш під плотом від голоду, то ще й ніхто тебе не загребе.

І ось їли діти хліб, а нянько, замість того, аби звично нарікати, весь час лагідно повторював:

— Їжте, дітки, їжте… І ти, жоно дорога, їж. Хліб смачний, панський.

А сам до крихти не доторкнувся.

Коли діти наситились, старий Граб піднявся, всіх обцілував, узяв шапку й, давлячи у собі сльози, сказав:

— А тепер, неборята, іду я за своєю долею.

І вийшов у ніч. А вранці Василя Граба знайшли перерізаного поїздом неподалік села.

Звідки добув той останній хліб для своїх дітей Василь Граб — ніхто із сім’ї так і не дізнався. А мати невдовзі від горя збожеволіла і покінчила з життям. Іншим шістьом дітям теж недовго зозулі вік лічили — повмирали від тифу і голоду.

…Згадки тяжким болем озвалися у Петровій душі. Засунув тих кілька зернин, що тримав у руці, в кишеню і попрямував до гірки мішків. З тамтого боку, у затінку, сидів дебелий чолов’яга, років за сорок, із червоним, тучним обличчям і полуденкував. На простеленій газеті громадились гірками варені яйця, шинка, ковбаса, цибуля, огірки, хліб… Від побаченого Петра замлоїло. І річ не в тім, що зранку крихти в роті не зігрів. Він просто не уявляв, що люди можуть у звичайний будень дозволити собі таку обідню розкіш…

— Перебачте, ви будете Цюбей? — мовив Петро.

Чолов’яга, жуючи, питально глянув на Граба, далі одним духом проковтнув їжу і піднявся. Мовчки витер полами халата руки, накрив рушником полуденок і вже тоді роздратовано пробубнів:

— Я уже сорок п’ять років Цюбей… Чого потрібно? — випнув черево.

Граб не без подиву запримітив, що його співбесідник разюче схожий на величезний лантух, наповнений доверху зерном.

— Я приїхав до вас від Івана Петровича Зеленяка, нашого голови, — сказав якомога догідливіше Граб.

— А-а-а, — протягнув задоволено Лантух. — Треба було із цього починати. Як йому там ведеться — живий, здоровий?

— Самі знаєте, як нам нині ведеться: літо, крутимося, як білка в колесі. Кожна днешня година відплатить нам узимку…

— А що велів передати?

— Ферми ремонтуємо на зиму. Цементу би нам хоч один віз…

— Ви просто так приїхали?

— Ні, я тут з кіньми… Віз біля прохідної.

— Це ви мудро зробили, — похвалив Лантух. — Ходімо туди, — й перевальцем подибав попереду Граба до прохідної.

Петро йшов за Цюбеєм, зацікавлено спостерігав за тяжкою, розвалькуватою ходою, і йому здавалося, завскладом не йде, а силоміць, з натугою, якось похапливо, наче крадений товар, волочить по землі своє дебеле тіло.

— Коні мої он там, — показав Граб під липи, коли вийшли на вулицю.

Лантух підійшов до воза, розгорнув сіно, але переконавшись, що підвода порожня, розчаровано запитав:

— І це все?

— Та не хвилюйтеся, — одразу заспокоїв Граб. — Гадаю однієї підводи цементу нам достатньо…

Лантух осік сердитими очицями Петра на слові й відрізав:

— Я не журюся, чи стачить тобі підводи! Зеленяк більше нічого не передавав?!

— Ой, забув! — спохватився Граб. — Як же я забув?! Передавав Іван Петрович, звичайно, передавав… Щире вітаннячко передавав, великий привіт вам, сім’ї вашій, — брехав безбожно далі.

Лантух отетеріло дивився на Граба, потім сердито сплюнув і їдко