Читати книгу - "Бурелов"

про святі кристали: їхню вартність, їхні властивості, їхню силу. — Він помовчав. — Оскільки бурефракс у темряві стає занадто важкий для перевезення, а на сонячному світлі — занадто леткий, нам слід… тобі слід подбати про те, щоб він усю дорогу був освітлений рівним тьмяним світлом, аж поки спочине у серці летючої скелі Санктафракса. І коли це станеться…

— Але який у цьому всьому сенс? — загарячкував Живчик. — Жодного бурефраксу в нас нема. Ми не спромоглися розжитись у Присмерковому лісі бодай на кристал. Чи ви забули, Професоре? Ми вхопили шилом патоки.

— Спокійно Живчику! — зажадав Професор.

Він звів руку і показав на далекий кінець корпусу.

— Там, — прохрипів він.

Живчик обернувся. Його очі встигли призвичаїтися до темряви і, напруживши зір, він догледів у сутіні велику скриню, наполовину вгрузлу в багно.

— Що… що це? — запитав він.

— Піди поглянь, — відказав Професор.

Коли Живчик простував липучою долівкою до скрині, дух гнилого м’яса посилився.

— Ве-е-е-е! — Живчик мало не задихнувся і затулив собі рота, уздрівши тисячі крихітних трофеїв, почеплених на дерев’яних бортах. — Бво-в-о-о-оа! — знову векнув він, виявивши величезну стіжкувату купу відтятих пальців, яких у ній налічувалося міріади.

— О Небо, що це? — пролопотів він і озирнувся на Професора — може, той дасть якісь пояснення?

Але Професор нетерпляче махнув рукою: іди, мовляв, далі.

Живчик зупинився біля скрині, виготовленої із залізного дерева зі шкляними віконцями, і глянув униз. Скриня була зачинена, але не замкнена. Він завагався. Ану ж вона напакована більшими частинами тіла? Ану ж Скрид запасся сховком для очних яблук чи язиків?

— Відчиняй! — почув він наполегливий Професорів голос.

Живчик нагнувся і, глибоко вдихнувши повітря, відкинув віко. Знутра сяйнуло сріблястим світлом. Живчик зазирнув досередини і затремтів зі святобливого ляку: там полум’яніла і ряхтіла тьма-тьмуща кристалів.

— Бурефракс! — роззявив рота хлопець.

— І його більш ніж досить для всіх наших потреб, — зауважив Професор Світлознавства.

— Але як? — пробелькотів Живчик. — Я не… — І враз ляснув себе по лобі. — Пальці! — скрикнув він.

— Достеменно так, — погодився Професор. — Коли нещасні гобліни, тролі, печерники чи будь-хто інший вирушають із Темнолісу до Нижнього міста, їхній шлях пролягає через Присмерковий ліс. Там під нігті та пазурі лап набиваються часточки бурефраксу — розумієш? І ось, коли вони виходять на Багнище, їх перестріває Скрид — цей найбрудніший із мерзотників — чистить їхні гаманці, перерізає їм горлянки і кидає собі в торбу їхні відтяті пальці. — Професор утомлено зітхнув. — Але для чого? — простогнав він. — Ось заковика! Яку користь такий виродок міг мати з такої чудесної речовини?

Слова рудого лицаря озвалися громом у Живчиковій голові. «Пошуки триватимуть вічно!» І він здригнувся з жаху, збагнувши, як могли розвиватися події.

Навіть попри те, що корабель Скридіуса Толлінікса зазнав аварії, тамтому не випадало припиняти своїх пошуків. Зрештою, він напевняка, як і Гарлініус Гернікс та Петроніус Метракс перед ним чи Квінтиніус Вергінікс після нього, урочисто зобов’язався присвятити своє життя пошукам бурефраксу і присягнув не повертатися до Санктафракса, поки не доведе до скутку цих святих пошуків.

Не припускаючи думки про повернення до Санктафракса з порожніми руками, Скридіус Толлінікс неухильно домагався своєї мети, не гребуючи ніякими засобами. Шляхетний Лицар-Академік, якого Живчик побачив мигцем у момент смерті, запевне керувався божевільною жадобою дотримати обіцянки, даної на Інаугураційній церемонії: і хоч би скільки він збирав кристалів, йому все було замало.

— І я не хочу навіть думати, скільки ще загинуло б мандрівців, щоб задовольнити мерзенну пристрасть цієї злої личини, — промовив Професор.

Живчик прикипів очима до блискучих кристалів. Кожен з них, він тепера знав, був оплачений кров’ю. Тремтячи, як у пропасниці, він нахилився, схопив віко і рвучко його прибив.

— Це нечесно! — буяв він. — Я мріяв про повернення — успішне і звитяжне — з вантажем бурефраксу, достатнім, щоб забезпечити стійкість плавучого міста Санктафракс на тисячі років!

— Але ти ще можеш його привезти, — прохрипів Професор.

Живчик розлючено повернувся до нього.

— Ні, не такий, як оцей! — закричав він. За його спиною щось сонно промимрив Камінний Штурман. — Я мріяв знайти новий бурефракс, чистий бурефракс, — провадив він. — Бурефракс просто з Великої бурі. У Присмерковому лісі. А не цей… не цей лиховісний скарб, вишкрябаний із-під нігтів у мерців.

— Ах, Живчику, — простогнав Професор. — Живчику, хлопче мій… — Він знову закашлявся товстим і надсадним, аж деренчливим горловим кашлем. — Мета і засоби, — прохрипів він. — Мета і… — Болісний кашель поновився з іще жахливішою силою.

— Професоре! — кинувся до нього Живчик.

Обличчя в тамтого зробилося блідо-землисте, очі позападали, вилиці повипиналися. Кожен подих давався з натугою. Живчик узяв його за руку.

— Професоре, чи з вами все гаразд?

Професор глянув на «залізну» Живчикову руку — і кволо провів пучкою по металевих кісточках пальців. Пучка взялася рудим пилом.

— Ну звичайно ж, — прошепотів він самими губами. — Фракспил. — Професор змовк.

— Так, — сказав Живчик, — Скридова кров, тільки-но його торкнулась, умить обернулася на чисту воду. — Він нахилився до Професора, мало не притискаючись вухом до його тремких губів. Теплий подих овіяв його обличчя духом тліну.

— Секрет… — прошепотів Професор. — Я знаю, як виготовляти фракспил… виготовляти безпечно. — Він підніс руки до горла, задихаючись. — Присмерковий ліс повсякчас нам це підказував.

— Докажете, — промовив Живчик, ковтаючи сльози, — у слушний для вас час, Професоре.

На губах у Професора заграла усмішка.

— Слушний час! — муркнув він. — Слушнішого, ніж тепер, уже не буде. — Його очі закотилися під лоба. — Бурефракс розпадається у лісових сутінках. У сутінках, Живчику! Не темрява, не світло — а сутінки. Віками він поволеньки кришиться, поволеньки дрібниться під тиском сутінків. Дрібниться, Живчику, упродовж віків, на пил — фракспил! Той самий, що вкриває обладунки отих сіромашних заблуканих лицарів… що вкриває рукавицю на твоїй руці.

Живчик зиркнув на залізну рукавицю, вкриту тонким шаром рудого пилу.

— Але в чому секрет? — прошепотів він. — Я не розумію.

Професор зітхнув і зібрав останні сили.

— Хіба ти не бачиш, Живчику? Те, чого Присмерковий ліс досягає протягом віків у природний спосіб, ми можемо досягти одним руйнівним