Читати книгу - "Щастя Ругонів"

прямодушність було ображено несправедливим обвинуваченням дядька.

— Це я не знаю? Ти так думаєш? А я тобі кажу, що він шпиг. Тебе з твоєю добрістю обстрижуть, мов ту вівцю. Ти не мужчина! Я не хочу сказати нічого поганого про твого брата Франсуа, але, на твоєму місці, я б образився за його ставлення. Він заробляє багато грошей в Марселі, а, бач, не надіслав тобі й двадцяти франків на розваги. Коли ти колись попадеш у злидні, не раджу тобі вдаватися до нього за допомогою.

— Мені ніхто не потрібен, — відповів молодий чоловік гордо, але не зовсім твердим голосом. — Мого заробітку досить для нас з тіткою Дідою. А ви жорстокий, дядьку.

— Я кажу тільки правду… Я хотів одкрити тобі очі. Наша сім’я — підла сім’я; як не сумно, але це так. Навіть маленький Максим, син Арістідів, дев’ятилітнє хлоп’я, показує мені язика, коли зустрічає мене. Ця дитина скоро битиме свою матір, і добре зробить. Як собі хочеш, а ці люди не заслужили свого щастя; певно, що завжди так буває в родині: добрі мучаться, а злі багатіють.

Усі ці брутальні плітки, що їх Макар із таким задоволенням викладав перед небожем, глибоко обурювали молодого чоловіка. Йому хотілося вернутися до своїх улюблених тем. Але як тільки він починав виявляти нетерпіння, Антуан уживав найсильніших засобів, аби під’юдити його проти родичів.

— Захищай їх! Захищай! — казав він, удаючи, ніби заспокоївся. — Мені то що, я з ними більше діла не маю. Коли я тобі що й кажу, то тільки з прихильності до моєї бідної матері, до якої вся ця зграя ставиться просто обурливо.

— Паскуди! — бурмотів Сільвер.

— О, ти нічого ще не знаєш, нічого не розумієш. Нема такої гидоти, що її Ругони не сипали б на добру жінку. Арістід заборонив синові вітатися з нею, а Фелісіта каже, що її треба запроторити до божевільні.

Молодий чоловік, пополотнівши, раптом увірвав дядькові мову:

— Досить! — кричав він. — Я більше не хочу нічого слухати. Треба всьому цьому покласти край.

— Що ж, я замовчу, коли це тобі неприємно, — провадив старий шахрай, удаючи з себе добрягу. — Проте є такі речі, що їх тобі треба знати, щоб не пошитися в Дурні.

Макар, усе силкуючись підбурити Сільвера проти Ругонів, почував найбільшу втіху, коли на очах молодого чоловіка бриніли сльози образи. Він зневажав Сільвера, мабуть, більше ніж інших, тому що це був чудовий робітник і ніколи не пив. І щоб завдати бідному хлопцеві болю, Антуан з витонченою жорстокістю вигадував наймерзенніші наклепи, що вражали Сільвера в саме серце, і тішився, бачачи, як той полотнів, як тремтіли його руки, як у його очах відбивався розпач. Макар тішився так, як тішиться ница людина, що обмірковує удари і мітить у найболючіше місце. Коли Антуан бачив, що Сільвер досить уже роздратований і засмучений, він переходив до політики.

— Подейкують, — казав він, притишуючи голос, — що Ругони готують якийсь підступ.

— Підступ? — перепитував Сільвер, зразу насторожуючись.

— Так, запевняють, що однієї з ближчих ночей всіх добрих громадян міста схоплять і запакують до в’язниці.

Спершу молодий чоловік мав сумніви. Але дядькові були відомі всі подробиці: він розповідав, що складено вже списки, називав осіб, що попали до тих списків, він знав, як саме, о яку пору й за яких обставин має здійснитися змова. І Сільвер потроху починав вірити тим байкам й палав обуренням, клянучи ворогів Республіки.

— Це їх, — кричав він, — їх треба вигнати! Вони зраджують батьківщину! А що вони збираються робити з агрегатованими громадянами?

— Що вони збираються робити? — відповідав Макар Із різким, сухим сміхом. — Та, звісно, порозстрілювати в тюремних склепах!

А що молодий чоловік завмирав від жаху і дивився на нього, не можучи добрати слів, Антуан провадив:

— Їм це не вперше. Коли-небудь увечері проберись поза будинком суду, і ти почуєш, постріли й стогони.

— О кати! — бурмотів Сільвер.

Тоді дядько з небожем пускалися в високу політику. Фіна й Жервеза, бачачи, що почалися суперечки, йшли тихенько спати; а чоловіки, не помічаючи, що вони пішли, просиджували до півночі, обговорюючи паризькі новини, розводячись про близьку й неминучу боротьбу. Макар гірко ганьбив людей своєї партії. Сільвер уголос, наче наодинці, мріяв про здійснення своєї улюбленої мрії про ідеальну волю. Чудні були ці розмови, під. час яких дядько без кінця прикладався до малих пляшок, а небіж п’янів од ентузіазму. І все ж Антуанові не пощастило втягти молодого республіканця в свої підступні плани, схилити його до участі в поході проти Ругонів; марно він підбадьорював його; він чув від Сільвера тільки заклики до вічного правосуддя, що рано чи пізно покарає злих.

Правда, великодушний юнак з палом говорив про те, що пора взятися до зброї й перебити всіх ворогів Республіки; але як тільки ці вороги виходили з мрій і уособлювалися в його дядька П’єра чи в іншу якусь йому знайому людину, як Сільвер починав сподіватися, що небо позбавить його від страху пролитої крові. Можливо, Сільвер перестав би відвідувати Макара, люта заздрість якого робила його хворим, коли б не змога побалакати про свою улюблену Республіку. Проте дядько мав рішучий вплив на долю Сільвера: Антуан своїми безупинними тирадами збентежив йому нерви і розпалив палке поривання до збройної боротьби, до силоміць завойованого вселюдського щастя.

Коли Сільверові стало шістнадцять років, Макар увів його в таємну спілку монтаньярів — могутню організацію, що охопила тоді цілий Південь. Тепер юний республіканець не зводив очей з карабіна контрабандиста, що Аделаїда почепила над коминком. Якось уночі, коли бабуня спала, Сільвер почистив і полагодив зброю. Потім знову повісив на кілочок і став чекати подій. Піп заколисував себе мріями фанатика, його ідеалом були гомеричні «битви, щось ніби лицарські турніри, де перемагали захисники волі, і їм уклонявся ввесь світ.

Макар, незважаючи на даремні свої зусилля, не тратив надії. Він казав собі, що досить його одного, щоб задушити Ругонів, коли він зможе застукати їх у якомусь закапелку. Його лютість заздрісника й зголоднілого гульвіси ще дужче зросла, бо деякі обставини примусили його шукати собі роботи.

Першими днями 1850 року Фіна померла, майже нагло, від запалення легенів. Вона застудилась якось увечері, коли полоскала білизну в Віорні і потім мокру несла її на спині додому. Повернувшися змокла, спітніла, зморена не в міру важкою ношею, вона злягла, та так і не підвелася більше. Її смерть потрясла Макара. Не стало найвірнішого прибутку. Через кілька днів він продав пательню, що на ній жінка смажила каштани, та підставку, що на ній вона лагодила старі стільці, потім