Читати книгу - "Щастя Ругонів"

почав грубо нарікати на доброго бога, що забрав у нього покійницю, це дуже бабисько, якої він раніш соромивсь і яку тільки нині оцінив по заслузі.. Ще з більшою жадливістю накинувся він тепер на заробітки дітей. Але наприкінці місяця Жервеза, втомлена безпросвітними злиднями, втекла з своїми двома дітьми та Лантьє, мати котрого під той час померла. Полюбовники поїхали до Парижа. Зажурений Антуан на всі заставки кляв дочку, передрікаючи, що вона здохне в шпиталі, як усі до неї подібні. Але ці прокльони не поліпшили його становища, і справді дуже важкого. Скоро й Жан ступив у сліди сестри. Він дочекався дня платні і постарався гроші одержати сам. Ідучи зі столярні, Жан сказав своєму приятелеві, а той переказав Антуанові, що не хоче більше годувати батька-гуляку, а коли той надумає повернути його з жандармами додому, то він нізащо в світі не візьметься ні за пилку, ні за гембель. Другого дня, марно прошукавши сина й залишившися без жодного су в кишені, сам у кімнаті, де він протягом двадцяти років жив чужим коштом собі на втіху, Антуан упав у страшенну лють і почав копняками розкидати стільці, вергаючи найжахливіші прокльони. Потім, знесилений, почав волокти ноги й стогнати, як хворий. Він і справді захворів на саму думку, що йому доведеться самому заробляти на хліб. Коли Сільвер прийшов до нього, він з сльозами на очах почав жалітися на невдячних дітей. Хіба ж він не був завжди добрий батько? Жан і Жервеза — потвори, от як вони зле віддячили за всі його турботи! Вони кинули його, бо він старий і з нього нема чого витягти. © http://kompas.co.ua

— Але, дядьку, — зауважив Сільвер, — ви маєте такий вік, що можете самі цілком працювати.

Макар, кахикаючи, зігнувшись, похитав сумно головою, ніби хотів сказати, що не витримає анінайменшої втоми. Коли небіж зібрався йти, він позичив у нього десять франків. Він прожив місяць, носячи до тандитника одну по одній старі речі своїх дітей і спродуючи поволі домашнє начиння. Незабаром залишились тільки стіл, стілець, ліжко та одяг, що. він носив. Кінець кінцем він проміняв горіхову канапу на звичайне полотняне ліжко. Коли не було вже чого продавати, Антуан, плачучи від сказу, похмурий, блідий, як людина, що вирішила накласти на себе руки, витяг пучок лози, що пролежав у кутку цілу чверть віку. Йому здавалося, що він зрушує гору. І от він знов узявся плести кошики, кленучи за свою біду ввесь рід людський. Він з піною на губах кричав, що багатії повинні ділитися з біднотою: Він був непримиренний. Він виголошував палкі промови у. шинку, де його розбійницькі погляди забезпечували йому необмежений кредит. А втім, він працював тільки тоді, коли не міг уже видурити якоїсь сотні су в Сільвера або в когось із товаришів. Тепер це вже був не «пан Макар», ремісник, що корчить із себе буржуа, причепурений, по-святковому і чисто поголений навіть у будень; він знову зробився тим самим брудним гульвісою, як у ті дні, коли спекулював на своєму лахмітті. Відтоді як він почав майже кожний базарний день спродувати кошики, Фелісіта не зважувалася більше ходити в критий ринок. Якось він учинив їй страшенну сцену. Його ненависть до Ругонів зростала разом з убозтвом. Він придумував найстрашніші погрози і присягався, що доб’ється справедливості й помститься багатіям, котрі змушують його працювати.

З таким настроєм зустрів він державний переворот — із палкою й бурхливою радістю собаки, що зачув здобич. У місті було кілька чесних лібералів, але вони не могли домовитися між собою, а трималися осторонь, і Антуан, природно, став одним з ватажків повстання. І хоча робітники були тепер найгіршої думки про цього ледацюгу, їм хоч-не-хоч довелося згуртуватися круг нього. Перші дні в місті було спокійно, і Макар уже подумав, що його розрахунки не справдяться. Але потім, дізнавшись, що повстала округа, він почав знову сподіватися. Нізащо в світі він не кинув би Пласана. Тим-то вигадав якийсь привід, щоб не йти з робітниками, які вирушили в неділю ранком на підмогу до повстанців Палю й Сен-Мартен-де-Во. Ввечері, коли він з деякими вірними приятелями сидів у темному шинку старого кварталу, один товариш прибіг попередити їх, що повстанці всього за кілька кілометрів від Пласана. Цю новину приніс вістовий, якому пощастило проскочити в місто; йому доручено було відчинити брами, аби впустити колону. Повідомлення викликало вибух радості. Макар трохи не збожеволів од захоплення: несподіване прибуття повстанців здавалося йому якоюсь ласкою провидіння. Йому аж руки тремтіли на думку, що незабаром він ухопить Ругонів за горло.

Антуан і його товариші поквапилися вийти з шинку. Скоро всі республіканці, які ще не покинули міста, зібралися на проспекті Совер. Оцей натовп і побачив Ругон, коли біг заховатися в своєї матері. Як тільки вони дійшли до вулиці Бан, Макар, що йшов позаду, зупинив чотирьох приятелів; були то дужі недалекі хлопці, що їх він підбурював балачками в шинку. Він легко переконав їх, що треба якомога швидше заарештувати всіх ворогів Республіки, щоб уникнути великої небезпеки. Насправді ж він боявся випустити П’єра в тій веремії, що її мали зчинити повстанці. Четверо здорових гульвіс, слухняні, наче діти, пішли слідом за ним і заходилися гуркотіти в двері Ругонів. У цю критичну хвилину Фелісіта виявила дивну мужність. Вона зійшла вниз і відчинила надвірні двері.

— Нам треба зайти до тебе, — сказав їй грубо Макар.

— Прошу, панове, заходьте, — відповіла Фелісіта з іронічною чемністю, вдаючи, ніби не впізнає свого дівера.

Піднявшись нагору, Макар звелів їй покликати свого чоловіка.

— Чоловіка нема вдома, — сказала вона спокійно, — він поїхав у власних справах з марсельським диліжансом сьогодні о шостій годині ввечері.

Макар, зачувши цю відповідь, виголошену виразним, спокійним голосом, спалахнув лютістю. Він удерся до салону, пройшов до опочивальні, перекинув ліжко, заглянув за фіранки й під стіл. Четверо здорованів йому допомагали. Чверть години вони перевертали все в помешканні. Фелісіта спокійно вмостилася на канапі в салоні й заходилася зав’язувати поворозки своїх спідниць, ніби її застукали під час сну й вона не мала часу одягтися як слід.

— Ай справді, цей боягуз утік, — буркнув Антуан, повернувшись до салону.

Але він і далі підозріло озирався навколо себе. Він відчував, що П’єр не міг кинути справи в такий рішучий мент. Він підступив до Фелісіти, що позіхала, сидячи на канапі.

— Кажи, де сховався твій чоловік, — сказав він. — Я тобі обіцяю, що нічого поганого йому не буде зроблено.

— Я вам сказала правду, — зауважила вона нетерпляче. — Як я