Читати книгу - "На запах м’яса"

з іспанської. Колег твоїх бачила. Кажуть — на роботі сьогодні не була. Я одразу зрозуміла… Зле було?..

— Ти про що? — Майка дивиться крізь Руслану, відчуває, як усередині розгорається дикий, невтримний гнів.

Руслана супиться роздратовано, знизує плечима.

— Я з добрим словом! А ти чого? Завинила я тобі щось?

— Я завтра в онкологічний диспансер лягаю.

Русьчині брови злітають від здивування, та Майка помічає інше — Руслана мимоволі підводиться, сідає подалі, ніби від Майки тхне страшним заразним горем.

— А… що трапилося? Чому… так терміново?

Майка мовчить. Майці здається: ще слово — і вона вибухне. Впаде на підлогу, дриґатиме ногами по завжди чистому лінолеуму, кричатиме: «Сука… Сука! Ненавиджу!»

Руська ніби чує.

— Добре… Потім поговоримо…

— Пішла ти…

Вирва не відповідає, лишає Майці розкіш останнього слова. Вимикає світло, довго крутиться на ліжку, та сон бере своє — уже хропе тихенько…

Майка не спить — думок нема. У мізках застигла сира каша — ніколи не звариться, ніколи… Прикладає руки до живота, усе мацає, прислухається — де біль?.. Зараз нема. Виходить, пухлина не завжди болить? Але ж вона є… І дитинка там, усередині, приречена… За що?..

Врешті підводиться з ліжка — якого лежати? Однаково не засне. Вмикає світло. Сідає за стіл, дивиться у вікно. Руська прокидається від яскравої лампи.

— Совість маєш?! — спросоння.

— Ні…

Руська згадує Майчину новину. Уже оговталася — зібрала мізки докупи, вгамувала тваринний страх. Спостерігає за сусідкою з ліжка. Навіює, як самій здається, переконливо й логічно:

— Я б ніколи не здалася. Боролася б… А ти вже змирилася. Не розумію. Ти не сама. Довірся і повір. І не смикайся. Ти ще й не лікувалася, а вже… Куди тобі завтра треба? Я з тобою піду.

— Навіщо?

— Просто так.

— Не треба.

— Майє… Ти розкажи. Що в тебе?

— Пухлина. У матці.

Руська врешті сповзає з ліжка, сідає біля Майки, обнімає її.

— Усе, що нас не вбиває…

— Так мене вб’є…

— Сама себе вбиваєш! — Русланин голос набирає звичної твердості. — Та лягай уже! Що висиджуєш? Страхів наганяєш? Так ти і до лікарні не дійдеш. Кінчай уже мордуватися. Зарано!

— Пішла ти… — затято шепоче Майка.

Вирва не йде. Крутиться поряд, врешті питає обережно:

— А… дитина?..

Майка відсахується, дивиться на Руслану з ненавистю:

— Ти все Андрієві розповіла! Знаю! Що? Дочекатися не можеш, поки я…

— У тебе дах поїхав! — відрізає Руслана, падає на ліжко, заплющує очі. — Світло вимкни!

Майка не чує, їсть Вирву злими очима.

— Розповіла, зізнайся! Що він тобі сказав? Що покине мене?

— Я попереджала… Андрій гидує людьми, які звалюють на нього свої проблеми, — відповідає Руслана, не розплющуючи очей.

— Так у мене не проблеми! — кричить Майка, аж захлинається. — У мене біда! У мене всередині життя і смерть! Дитинка й пухлина! Вб’є мене! І дитя! А він… покинув мене?!

— Світло вимкни! — цідить Вирва.

Лампа так і блимає до ранку, та Майка не помічає: увіп’ялася поглядом у жовтий кущ за вікном, сльози рясним дощем — скільки живуть кущі? Он горобці його окупували цілим табором — скільки живуть горобці? Он кіт дременув під кущ — скільки живуть коти? А он вонюча баба-волоцюжка пляшки під кущем збирає — і вона житиме, коли Майки вже не буде?

О восьмій подзвонила мама.

— Доню, я в лікарні. Тут стільки людей… — голос слабкий, певно, теж не заснула. — Ти… все роби, як планувала, а я чергу займу… Паспорт прихопи обов’язково. І гроші, які маєш… Я взяла, що було, але…

— Добре…

— Як сюди їхатимеш, зателефонуй.

— А Луцик уже домовився?..

— Певно. Десь тут. Ми разом приїхали. Григорій Іванович пішов до лікаря знайомого, а я чергу зайняла…

— Добре…

Майка вдягається повільно, наче й сама не розуміє, навіщо те робить. Руслана встигає вмитися, причепуритися, зібрати сумку. Спостерігає за Майкою насторожено.

— З тобою в «Гібралтар» піду. Хворостючці книжку віддам, — вимовляє врешті.

— Як хочеш…

— Слухай, ну тримайся! Візьми мій мр3-плеєр. На! Леді Гага, ще щось… Ну! Гілочка! Давай уже! Виповзай із депресухи. Сама ж потім над собою потішатимешся. От побачиш! Скажеш: «Блін, якою я була дурепою».

— Давай. — Майка вішає на шию Русланин плеєр, затикає вуха навушниками. Те, що треба! Леді Гага — фігня! Тільки б не чути їх усіх…

Руслана ще щось говорить, та Майка вже врятована. Дивиться крізь Руську, у вухах шаленіє леді Гага.

Навушники зняла в «Гібралтарі». У кабінеті начальника відділу.

— Доброго дня, Майє, — витриманий Нестор Слободяник ледь приховує невдоволення. Ситуація виходить з-під контролю. Звичайно, він не може не враховувати того, що ця дівчина має якісь не зовсім зрозумілі стосунки з хазяїном, але всьому є край. Тут не конторка провінційна! «Гібралтар» — компанія національного масштабу! Спеціалісти в черги вишиковуються, коли тут з’являються вакансії, і щоби хтось, навіть із топ-менеджменту, дозволив собі просто так, без пояснень і попереджень, не з’явитися на робочому місці… А ця шмаркачка дозволяє собі! І з кого шеф спитає? З нього! З Нестора Слободяника!

— Мене до онкологічної лікарні кладуть, — спустошено повідомляє Майка.

Слободяник губиться.

— Ага… То ви тому…

Майка киває. Нестор витримує метушливу паузу.

— Микола Миколайович… знає?

— Навіщо йому знати? — наїжачується Майка.

У Слободяникових очах складні схеми: як краще вчинити? Повідомити Чертогові чи ні?

— Ну… Перш за все задля того, аби зрозуміти, як розпорядитися вашою посадою, Майє… На той час, поки ви вилікуєтеся й повернетеся в наш дружний колектив… — Уже прийняв рішення, повеселішав. — Думаю, маємо піти до Миколи Миколайовича зараз же. Така нагода. Шеф у себе.

— Ви… просто поясніть: для чого?

— Ви ж знаєте. У нас лікарняні розглядаються як виняток. Якщо людини немає на робочому місці — то за власний рахунок, — Нестор заговорив іще впевненіше. — Думаю, вас це не стосується і ми приймемо ваш лікарняний. І знайдемо заміну на той час, поки вас не буде. Але краще… щоби шеф дав на це добро.

Услід за Слободяником Майка суне до кабінету Чертога, товче собі: «Джай, він Джай…»

Джай того дня перебував у якихось своїх чорнотах. Зиркнув на візитерів недобро: мовляв, якого приперлися?!

— Що там у вас? — буркнув.

Майка мовчала.