Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Згадувала якісь молитви, просила у Божої Матері сили для заспокоєння...

Царгород знову засяяв перед її очима тисячами золотих бань і веж. Царгород настирно кликав її і обіцяв справжню велич — відразу ж, зараз же!.. Що та деревська земля? Вона й так лежить під її підошвами. Воєвода Щербило твердо тримає над нею меч...

Пішла тепер до Святослава і Асмуда. Вони жили в одному теремку. Поспіхом зайшла до світлиці, стривожено обвела поглядом виталище. Ні, тут не було нікого зайвого. Асмуд і Святослав затягували тятиву на луці. Повернули до неї стривожені обличчя. І враз вона прошепотіла захриплим голосом:

—   Не дозволю тобі, Святославе, брати шлюб із рабинею моєю — з Малушею! Усі кажуть про це...

Асмуд опустив лук, заусміхався в сиву бороду.

—   Пощо княгиня гнівається? Адже ми готуємось іти до Царгорода з тобою по невісту. Хіба не рада цьому?

—   Але... Мовлять усі... Ніби Святослав уподобав ту челядницю!..

Святослав дивився собі під ноги, щоки й вуха його почервоніли. Асмуду стало шкода княжича. Все-таки грає в ньому слов'янська кров. Його Рулав і вухом не повів би при таких словах!..

—   Малушка? Так то ж рабиня! Княжич має ж право побавитись з дівчиною. Адже йому вже сімнадцять літ!

Асмуд розвеселився. Заусміхався і Святослав. З княгині-матері ніби злетіла якась важкота. І справді, Святославу вже сімнадцять...

Вона зітхнула і пішла додому. Скоріше, скоріше до Царгорода!..

Поглянула у пахуче весняне небо. Рожево-пурпурова заграва надвечір'я запалила над Дніпром і Почайною небеса. В цьому рожевому світінні неба розтанули всі її страхи і сумніви. Справді, Святослав уподобав Малушу?! То княжа забава... Хай собі... Хлопець мужніє...

* * *

До відходу у Царгород лишалось два дні. Княгиня Ольга давала останні настанови тіунам і воєводам. І раптом згадала: вона — до Царгорода, а в Києві лишається Малко... Удвох із сином Добринею, ще й ключниця її Малуша, донька його...

Веліла покликати Малка-конюха до покоїв. Ходила по вітальниці, од вікна — до порога, від порога — до вікна. Хрускала пальцями, думками витала десь понад землею, заглядала в далеку свою минувшину і бачила себе перестрашеним викинутим із рідного гнізда пташеням чи то одвічно самотньою зигзицею, що намагалась з поміччю простих людей утриматись на вершині цього розгойданого світу. А що ж у будучині? Розгладжувала тонкими довгими пальцями глибокі зморшки на чолі і довкола затвердлих уст.

Вона зуміла утримати свій вутлий човник на хвилях диких людських пристрастей і пристати до високого берега ріки життя — у граді Києві. І ось тепер вона сама кличе до себе того князя, що колись було покликав її до себе і перевернув її долю... Що все життя переслідував її тут, в Києві, і нарешті здійняв руку на честь її сім'ї...

Незчулася, як на порозі уже постав старий чоловік. Сива, рівно підрізана борідка, сиве — до пліч — охайно причесане рівне волосся. А з-під широких сивих брів гостро зиркали на неї світлі, блискучі від внутрішньої напруги очі. Насторожені, змучені.

Стоїть, трохи згорбившись. На ньому звичайний полотняний одяг — сорочка до колін і ногавки. Тільки широкий шкіряний пасок зі срібною застібкою. На ногах м'які постоли. А були ж колись хзові чобітки!.. І окрил із багряної вольниці, і сорочка із золотистого шовку. Таким уперше побачила свого знатного бранця, що привели їй як викуп його ж іскоростенські бояри. А тут жебрак, та й годі. Хіба що невидима мука надто глибоко зборознила його чоло... та отой сторожкий вивчаючий погляд... Та постава гідна, спокійна й навіть трохи велична. Стоїть в очікуванні, не згинається в поклоні, не принижується перед владичицею його життя. Певно, ще пам'ятає, що він князь. Й ні на крихту позірної скорботи!.. Якийсь увесь не зверхньо гордий... і навіть гарний...

Маломир деревлянський — останній паросток Києвичів і Ніскиничів. Останній законний нащадок всього придніпровського краю. І вона тепер володіє його землями, його людьми, його дітьми і ним.

Проте володіє, можливо, до часу. Простолюдини-кияни пам'ятають свого законного переємця...

—   Я покликала тебе, Маломире, бо хочу сказати, що ніколи твоя Малуша не буде жоною Святослава. І щоб ти не підсилав до мене своїх людей.

Малко мовчав. Тільки побіліли закрайки його твердих уст.

—   І ще хочу сказати, що можеш іти у свою землю і будеш там вільний. Не тримаю тебе тут.

Малко скрушно похитав головою.

—    Але я і тут... вільний. Тут мої діти. І Київ — мій град по роду. Від батька свого Оскольда маю його.

—    Твій? Але я тут володарка. Від убієнного тобою князя-мужа маю сю спадщину. І мої діти, а не твої, успадкують цю Країну Руси.

—    Так, мовиш правду. Ти володарка в Києві. Але моєю милістю. Знай, бо я так вирішив.

—    Ти вирішив? — вилиці княгининого обличчя побіліли, посіріли... Вона чує те, що десь відчувала в глибині душі і боялась вимовити. Адже якби Малко зробив у Києві заклич до киян, чи утримала б вона київський стіл?

—    Не знаю ніякого Оскольда. Був тут Олег. Був князь Ігор. Усі про те відають.

—    Так само відають і про Оскольда. Бережуть його могилу і довіку берегтимуть пам'ять про його державу. Олег-находник незаконно убив Оскольда. З поміччю бояр-ізрадців. Ти знаєш добре про це, княгине. Ти веле мудра повелителька і тому не велиш руйнувати його могилу. То слава руської землі.

—    Тоді ж... чого ти не тікаєш з Києва? Чого чекаєш?

—    Послухай мене, княгине. Ти вмієш слухати добрі поради,— він усміхнувся самими очима. Вони були, виявляється, темно-синіми, глибокими. Обличчя його ніби розправилось від зморщок, і від того він помолодів на добрий десяток літ. Але — на які поради він натякає? Вона ніколи нікого не слухала, точніше, всіх вислуховувала, а робила по-своєму. Втім, слухала вона колись Олега. І добре робила! За його порадою стала жоною не Малка, а Ігоря, а відтак і київською правителькою. Хоча — хтозна? — може, було б все інакше і... набагато краще... Вона мовчала. І те мовчання Малко сприйняв як її згоду слухати його далі.

—    Отож... кияни хощуть зробити мене своїм князем. По закону. Збираються те зробити, коли ти і твої дружини та варяжини ізійдуть із Кисва. Але я сказав: старий єсмь. Нехай наші діти, які любляться, з'єднаються між собою і з'єднаються без крови наші країни. А ми з тобою будемо від того радіти, доживаючи свої літа.

—    І вони що?