Читати книгу - "Княгиня Ольга"

—    Кияни.

—    Вони зраділи цьому...

От де розгадка подільської сольби Житяни та Мальви!..

—    А ти чого не хощеш бути князем? Дивно...

—    Даремно не віриш мені. Якби хотів, давно утік би в свою землю. Відаєш, мої люди мене звільнили з Любеча. Водили у свою землю, а я повернувся до Києва.

—    Не розумію тебе... Чому так робив?

—    У моєму самотинному бутті в Любечі мені відкрилась нова істина життя, княгине. Людина є вільною, є володарем світу, коли вона перед собою чесна. Тоді вона перевертає навколо себе світ.

—    І ти його перевернув? — мимовільно княгиня посміхнулась, оглядаючи його полотняний одяг і постоли.

—    Як бачиш. Я тут, перед тобою, а не там.

—    Не збагну...

—    Найбільший подвиг людини — перемогти себе. Визнати свої провини, відкинути спокуси влади, жадання помсти і вознестись над подібними до себе.

—    Чому ти так зробив? Навіщо тобі така перемога?

—   Подивися навколо себе: у київській землі влада тримається силою бояр.  Вони, бояри, бояться мене, що я заберу в них сваволю. А тебе терплять, бо ти слабка. Ти їх не чіпаєш — вони тебе терплять. Тепер твій час — ти знайшла рівновагу між собою і велеможцями Києва.

—    Ти помиляєшся, Маломире. Я не рівновагу знайшла, я створила навколо себе нових велеможців, з простонароддя. Вони захищають себе від старих бояр і мене також.

—    Це правда. Тут і є твоя мудрість, княгине. Але я знаю, що ні старі, ні нові боярове мене тут не підіпруть. Тому я мушу відмовитись від Києва, Повір, нелегко себе в цьому було переконати! Але я це зробив. В цьому мій подвиг, я думаю. Втім, його ніхто не побачив і не поцінував. Навіть ти. А я позбавив народ свій великого кровопролиття, подарував йому мирні літа.

Княгиня оніміла. Тож виходить, її мудрість тільки часткова... а все майже залежить від нього... І справді, що було б, коли б він згодився повернутись в Іскоростень, відбити деревську землю з-під влади Києва, а потім розпочати війну з Києвом, щоб самому сісти тут на отчий стіл? Може, й не переміг би, але скільки крови було б пролито!.. Таки ж і справді — він переміг себе... Своє владолюбство приніс у жертву мирному життю своїх людей. Краще поганий мир, ніж добра війна!..

Але виходило, що Малко вважав її слабкою... що її тримала мовчазна згода нових і старих бояр київських... Справді-бо, це, мабуть, так... А вона, отруєна владою, не помічала цього... Якою іншою стала вона через літа й роки!... Малко відкрив їй саму себе. Справді, він великий подвижник... Ні, вона, мабуть, не змогла б перемогти себе так, як це зробив він.

—    Що будеш нині робити? Я йду до Царгорода, у Києві залишається тільки воєвода Претич...

—    Чекатиму твого повернення. Дивитимусь, що вчинять твої бояри. Якщо звелиш, допомагатиму твоєму воєводі. Цих сіреньких, непомітних боярчиків треба боятись. Я знаю їм ціну! Це вони вбили мого вітця... потім мене полонили і віддали в твої руки... Ти не знаєш, що оті тихенькі посередності мають найгостріші зубія і найбільшу заздрість. Їх багато. Коли вони з'єднуються, вони перемагають наймудріших. Вони безжалісно знищать усіх, хто кращий, хто розумніший і чесніший від них. Бережися їх, княгине!.. Я  вже обпікся...  З мене досить...

—    Було і в мене таке,.. Я бачила їхні зловісні лиця, коли вони приступом ішли на мене... а я з дітьми!..— очі її зблиснули спогадом. Та краще його не було б!.. В очах сяйнуло полум'я пожежі, котра палахкотіла навколо її терема. А вона, задихаючись від гару і диму, міцно тримала за руки своїх маленьких донечок... О Господи, де їхні чисті душі? І ось тепер...

—    Що маю нині робити?

Те, що й робиш. Але знай, якщо спіткнешся, вони відразу ж тебе оббрешуть, а в брехню вірять усі! То правдивим словам не ймуть віри!.. Якщо ж будеш удачливою — пробачать.

Проте не забувай, що мудрий чи розумніший завжди стоїть на дорозі у сіреньких і нездарних, завжди їм заважає. А сірий натовп швидше розуміє подїбних до себе. Вони йому зрозуміліші. Тому й переходить на бік захланників, які тільки й уміють кричати, буцімто вони стоять не за себе, а за народьство!...

—    Це так, Маломире... Я вірю в твою чесність.

—    Дякую, княгине, за довіру. Але для мене твоя довіра небезпечна. Бо довіряють мені і київські мужі. Якщо кияни зворохобляться і змусять мене робити те, чого ти не хочеш, що тоді скажеш?..

—    Що ти зрадник...

—    Це так. Через те краще я допоможу твоєму воєводі порадою, коли треба буде. Але й біля воєводи потрібне око. Пристав до нього мого Добриню і дай йому мечників... Хтозна, чи не перекуплять бояри твого молодого тисяцького... І тоді!..

Ольга жахнулась своїй легковірності. Вона залишала Київ на волю бояр, тих, котрі вбили останнього Києвича, котрі палили її живцем з дітьми, котрі зрадили й Ігоря, й Маломира... О, гадюче боярське плем'я!

—   Дякую тобі, Малку, за слушні слова. Хочу повинитись перед тобою за Малушу. Люблю її, яко свою дитину. І довіру маю до неї. Але Святославу ліпше взяти в жони царгородську царівну. Розумієш? Тут справа величі Країни Руси.

—   Я розумію, княгине. Та повір мені, Царгород дивиться на нас як на дикунів. Не сподівайся.

Ольга загасила лукавий осміх в очах; Звідки він знає, як дивляться на русичів у Царгороді чи в Болгарії. Та змовчала. Нехай Малко не має зла супроти неї.

—     Підемо  побачимо, що і як там...

—     Як знаєш, княгине. А своїх гінців уже туди послала? З попередженням?

—     Навіщо?

—     Київська правителька — це не печенізький розбійник. Її мають прийняти з великою честю. Мають відкрити їй ворота, врочисто зустріти перед в'їздом...

—     Сьогодні й пошлю гінців.

—     Хіба на тебе там чекають?

—     Далебі, ні... Пошлю зараз... Але не втямлю, живеш, яко простолюдин, а мислиш, яко державець, які твої надії? Що хочеш здобути на сім світі?

—     Того, що хочу, не здобуду за життя, княгине... Хочу милосердя і... слави... Я знаю, вони прийдуть до мене тільки на поминках...

Малко не хотів більше говорити — злегка вклонився і вийшов з її вітальниці. Гіркий буг передавив їй сльозами горло. Яку ж мізерність бажає цей князь від життя!.. Але ні, він не зломлений, він не переможений нею. Він з