Читати книгу - "Трохи пітьми"

в мені сильні відгуки. Я не могла пояснити, чому так стається, але з кожним її реченням мене накривала пелена асоціацій, що за яскравістю межували з галюцинаціями. Коли Лорна говорила, щоб я довірилась їй, мене поглинуло глибоке прозріння основ її особистості: сильної, спонтанної, дикої. Я розуміла, що Лорна влаштовує для мене своєрідне випробування на відьомство, або й посвяту.

– Таких, як ми, багато? – спитала я, позаяк уявила, що ми, посвячені у жіноче божевілля відьми, повинні становити певну касту.

– Шо, наріків? – спитала Лорна.

– Ні. Відьом.

– Мало.

– Круто, – сказала я.

– «Калік» – це ключ, – сказала вона. – Тиша має колір. Пішли на Пролом, я покажу, де вхід в інферно.

І Лорна показала свою долоню, на якій гелевою ручкою було написано: INFERNO.

Містичний жах того, що відбувалося поруч із Лорною, змусив мене впасти в нервовий дріж, який межував з оціпенінням.

– Сигарети маєш? – спитала вона, виводячи мене з трансу. Звідки вона знає, що я почала палити?

– Звідки ти знаєш, що я почала палити?

Лорна гмикнула.

– Так маєш чи ні?

– Дві штучки.

Лорна задумалась.

– Ладно, – врешті вирішила вона. – Пішли на Пролом.

– А далеко це?

Лорна тільки поманила рукою. Я побігла слідом, наче на мотузці. Думка про наркотик, що його мені доведеться зараз випробувати, наповнювала страхом, замішаним на цікавості й незбагненній радості.

– Я не помру? – спитала я в Лорни, поспішаючи за нею прискоком. Як вона може так швидко ходити?

– Від кетаміну ще ніхто не вмирав, – сказала вона.

Я подумала, що Лорна хоч і не бреше, зате може мати замало інформації для таких узагальнень.

– Його для наркозу використовують, – додала вона, ніби це щось пояснювало.

– А я зможу ходити?

– Півгодини будеш смирна, як на операції. А далі ми підемо на танці.

Ми піднялися на пагорб навпроти пожежної частини неподалік від клубу. На пагорбі росли криві дерева. Кілька з них лежали повалені. По витоптаній траві й битих пляшках я зрозуміла, що тут часто люблять погуляти-посидіти.

– Бачиш? – Лорна підвела мене до цегляної стіни, проламаної в одному місці. – Пролом.

– Ясно, – сказала я.

Лорна скинула свій наплічник і попросила мені посвітити їй запальничкою. Поки я невміло світила, раз по раз обпікаючи собі пальці, Лорна намацала одноразові шприци, баночку каліпсолу, потім флакон одеколону, пакет із ватою. І почала процедуру, від якої мої кишки скрутило спазмом страху. Лорна націджувала у шприц розчин із флакона, а далі, збивши кульки повітря в ньому в один пухирець, випускала його разом із коротким струмінцем рідини назовні.

Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи – і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.

Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.

– Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна.

– Страшно, – зізналася я.

– Наставляй дупу.

Я відхилила полу пальто і приспустила брюки, оголивши сідницю. Я була в стрінгах, і те, що Лорна це побачила, забивало подих.

Лорна вправним рухом протерла шкіру холодною від одеколону ваткою, і майже зразу я відчула укол. Щось туго впливло мені під шкіру, з'явилося відчуття розпертя. Лорна висмикнула голку і, притиснувши місце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повітрі висів нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би імітувати свіжість, однак зараз виражав крайнє напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» – гупало в мені. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах.

Тим часом Лорна закінчила із собою, заправилась (я теж заправилась і застібнула пальто на всі ґудзики). Лорна сіла на поваленім дереві. Засмалила мою цигарку і жестом запросила мене сідати поряд.

Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася біля Лорни. По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.

У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво-червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом. За вікном я бачила дивні закутки Львова – всі вони були мені добре знайомі, але чомусь я ніколи не могла віднайти їх наяву. Врешті, трамвай в'їхав прямо в клуб, куди ми мали піти на танці. Мене здивувало, як може трамвай заїхати у приміщення, де немає рейок. Тоді я повернула голову й побачила, що ніякого трамвая немає, а я лежу посеред танцполу, прямо на підлозі, і чим довше я лежу, тим більше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку піну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освітленій невеличкій кімнатці без вікон і дверей, оббитій піногумою (або схожим матеріалом) блакитних і зеленкуватих тонів. Сюди можуть потрапляти тільки ті, хто вміє ходити крізь стіни. Якийсь час я лежу