Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

до дороги, я зробив коло, думав, куди б повернути, повернув праворуч. Пролетів десь хвилин п’ять і побачив попереду купу димових стовпів. Якесь поселення чи місто, живе. Не наближався, подивився у бінокль. Точно місто, на відміну від Райгорода, повне життя. Вовтузився натовп, коптили повітря димарі. Я трохи відлетів, побачив зручну галявину неподалік дороги. Її затуляла смужка лісу. Я вирішив сідати. Літати більше не міг, бо пального могло не вистачити на повернення. Приземлився, докотився до дерев. Потім нарізав ножем гілок із ялин, замаскував аероплан. Пішов лісом у бік міста, яке побачив. Коли ліс закінчився, заліз на дерево і почав роздивлятися у бінокль. Але нічого не побачив, окрім того, що місто було оточене високими стінами, на яких чергували...

Я подивився раз, ще раз, іще. Господи, на стінах чергували ведмеді у червоних одностроях! Ведмеді з сокирами у руках! Не один, я нарахував більше десятка. Цирк це якийсь, чи що? Ті самі ведмеді стояли і при воротах до міста. Потрапити всередину було непросто. Побачив, як ворота відчинилися і з них виїхав загін. Попереду троє вершників у довгих чорних накидках, які закривали їх із головою. Вершники тримали довгі списи і їхали верхи на дебелих чорних конях. За кожним із вершників тягнулася низка людей зі зв’язаними руками і з колодками на шиях. Незважаючи на мороз, люди були лише в дранті і босі. Вершники нещадно лупцювали їх батогами і гнали кудись. Я роздивлявся полонених. Серед них були і жінки, але Афродіти, дякувати Богові, не було. Я сподівався, що її залізна нога завадить продати її швидко. Але що вона була у тому місті, я не сумнівався. Пішов до дороги, сховався у кущах. Хотів прибитися до якоїсь валки, яка їхатиме до міста, щоб потрапити всередину і знайти графиню.

Але мені не щастило. Спочатку до міста пострибав цілий загін дивних істот, трохи схожих на людей, але вкритих смухом, а ще замість двох ніг у них була одна, дуже потужна і з широкою ступнею. Завдяки тій нозі істоти стрибали на два-три сажні, і я був упевнений, що могли стрибати ще далі. Істоти були озброєні луками і виглядали досить войовничо. Потім пробігли істоти, схожі на мурах, але розміром із величезного собаку. Я потроху замерзав, коли почув тупіт копит. Дуже зрадів, коли побачив вершників. Один був схожий на тих людей, що я бачив на башті дорогою до Райгорода: кремезний чоловік із оселедцем і вусами, при шаблі, в червоних шароварах і червоному кожусі. Він їхав клусом попереду на красивому гнідому коні. За ним бігла низка людей зі зв’язаними руками і колодками на шиях. Позаду цих бідолах скакали на невеличких кониках двоє голомозих хлопців у сіреньких кожухах, озброєні кинджалами. Ці двоє наганяли рабів канчуками. Чоловік, що їхав попереду, навіть не озирався, що там робиться у нього за спиною.

Я вибіг на дорогу, чоловік підняв коня дибки і зупинився. Зупинилися і раби, а також ті двоє позаду.

— Хто єси? — спитав чоловік. Я його розумів, але він говорив дивною мовою, не схожою ані на нашу говірку, ані на говірку великоруських губерній.

— Мандрівник, — збрехав я. — Слухайте, а можете мене взяти до міста? Тут, неподалік.

— Звідкіль єси? — Чоловік недобре усміхнувся і труснув оселедцем.

Він спрямував коня до мене. Я не довіряв йому, я бачив його впевнений погляд мисливця і руку його, яку він тримав на шаблі.

— Стій, — попередив його я.

— Не смій знаменати ми, що здарити маю! — обурився він. Їхав на мене. — Імати и! — наказав він тим двом із кинджалами, і вони кинулися на мене, наче хорти на здобич.

Я вихопив браунінг і вистрелив. Не в них, а в їхнього господаря, який вихопив шаблю і був готовий допомогти своїм слугам. Чоловік завалився з коня, голомозі зупинилися і перелякано дивилися то на нього, то на мене. Власник червоних шароварів плазував на снігу, лаявся і хрипів.

— Імати и, пси мдлисті! Імати! — наказував він своєю дивною говіркою.

Один зі слуг кинувся на мене з кинджалом і впав із простреленою головою. Другий упав на коліна і схилився переді мною. Раби у колодках перелякано дивилися на те, що діялося, і не втручалися. Чоловік у шароварах спробував підвестися. Дивно, що він був іще живий, я ж цілився у серце. О, він таки піднявся. Здається, під жупаном у нього був панцир. Вдруге я вистрелив йому в голову. Тепер він уже впав остаточно.

Я повернувся до слуги, який далі стояв на колінах, устрявши обличчям у сніг. Штовхнув його чоботом.

— Кинджал віддай.

Він слухняно віддав.

— Куди ви їхали?

— На Велике Торжище! — сказав цілком зрозуміло, а не тією химерною говіркою, як його господар.

— Це те місто попереду?

— Так.

— Для чого ви їхали?

— Щоб продати рабів!

— Це раби твого господаря?

— Це раби нашого куреня.

— Чому ти розмовляєш інакше, ніж твій господар?

— Бо я не місцевий.

— А звідки ти?

— З рабського краю.

— Це де?

— Це там, звідки і ти. Так його тут називають.

— Ти чув щось про Райгород?

— Я туди плив.