Читати книгу - "Чорний Загін"

від мішені. Я випустив ще кілька з таким самим результатом, тільки розігнав голубів навколо.

Ловець взяв лук.

-- Що, Док, нерви здають? -- Блискавично, він загнав три стріли в коло діаметром менше, ніж три сантиметри. – Продовжуй вправлятися. На ділі доведеться стріляти під значно більшим стресом.

Він повернув мені лук.

-- Головне це концентрація. Уяви собі, що оперуєш когось.

Уявити собі, що оперую когось. Ага. Мені вдалося провести кілька доволі незвичних критичних операцій посеред поля бою. Згоден. Але це зовсім інше.

Ви скажете старе, всім відоме виправдання. Так, але… Це дійсно зовсім інше.

Я заспокоївся трохи й мені вдалося попасти в мішень рештою стріл. Я зібрав їх і уступив місце Ворону.

Гоблін вручив мені мої нотатки. Роздратовано, я зім’яв свою баєчку.

-- Дати тобі щось, щоб заспокоїти нерви? – запитав Гоблін.

-- Ага. Залізну стружку, чи що там Ворон їсть. – Моя самоповага дуже сильно похитнулася.

-- Спробуй ось це, -- Гоблін протягнув мені маленьку, шестикінечну срібну зірку на ланцюжку. В самісінькій середині зірки знаходилася чорна голова медузи.

-- Амулет?

-- Ми подумали, він стане тобі у пригоді завтра.

-- Завтра? – Ніхто не повинен був знати, що відбувається.

-- Ми не сліпі, Док. Це – Загін. Може ми й не знаємо що, але всі відчувають, що щось готується.

-- Ага. Гадаю, що так. Дякую, Гоблін.

-- Я, Одноокий і Мовчун, ми всі працювали над ним.

-- Дякую. А що з Вороном? – Коли хтось робить такий жест, я почуваюся краще, змінивши тему.

-- Ворону він не потрібен. Він сам собі амулет. Сідай. Треба поговорити.

-- Я не можу говорити з тобою про завдання.

-- Та знаю. Я гадав, ти хочеш почути про Вежу. – Він досі не розповів мені про свій візит. Я вже втратив надію.

-- Гаразд. Розповідай, -- я поглянув на Ворона. Стріла за стрілою прошивали ганчірку.

-- Ти, що, записувати не будеш?

-- А, так, -- я приготував папір. Факт, що я веду Літопис, справляє сильне враження на хлопців. Тільки так вони досягнуть безсмертя.

-- Радий, що я не заклався з ним.

-- Не заклався з ким?

-- Ворон хотів зробити ставки, хто краще стріляє з лука.

-- Бачу ти взявся за розум і вже не дозволяєш розвести себе, як крілика, -- фиркнув Гоблін. – Берися за перо.

Він розпочав свою історію.

Він не додав нічого нового до чуток, які я чув то тут, то там. Змалював місце, куди він потрапив, як велику, холодну кімнату, похмуру і вкриту пилом. Ну, а що ще можна очікувати від Вежі. Чи від будь-якого замку.

-- Як вона виглядала?

Саме ця частина загадки інтригувала мене найбільше. В мене в голові стояв образ темноволосої красуні невизначеного віку, настільки сексуально привабливої, що вражала звичайних смертних, як удар булави. Ловець Душ казав, що вона красива, та я потребував підтвердження з незалежних джерел.

-- Не знаю. Не пам’ятаю.

-- Тобто, як це не пам’ятаєш? Як можна не пам’ятати такого?

-- Не кип’ятися, Док. Не пам’ятаю, та й годі. Вона стояла прямо перед мною, а тоді… Тоді я бачив тільки велетенське жовте око, воно все збільшувалося і збільшувалося, почало дивитися крізь мене, заглядаючи в кожен потаємний куток моєї душі. Це все, що я пам’ятаю. Око досі сниться мені в кошмарах.

Я зітхнув, роздратований.

-- Гадаю, цього й слід було сподіватися. Леді може пройти зараз повз нас і ніхто не здогадається, що це вона.

-- Саме цього вона й прагне, Док. Коли все розлетиться в дрізки, а до цього йшло, поки ви не знайшли документи, вона може просто піти собі. Тільки Поневолені можуть розпізнати її, а з ними вона якось справиться.

Сумніваюся, що все так просто. Таким людям, як Леді важко погодитися грати другу скрипку. Скинуті принци і далі поводяться, як принци.

-- Дякую, що ти завдав собі клопоту й розповів мені, Гоблін.

-- Ніяких клопотів. Не було, що розповідати. Я відтягував цю розмову тільки тому, що це страшно гнітить мене.

Ворон позбирав свої стріли. Він підійшов і сказав Гобліну:

-- Йди підкинь клопів Одноокому в матрац, чи що. В нас купа роботи.

Його турбувала моя непевна стрільба. Ми залежали один від одного. Якщо хтось схибить, то існували значні шанси, що ми помремо, ще до того, як випустимо другу стрілу. Я не хотів і думати про це.

Та думки про це покращили мою концентрацію. Цим разом більшість моїх стріл потрапило в ганчірку.

Робити це в ніч перед тим, що чекало нас з Вороном, було клятим божевіллям, проте Капітан відмовився зламати трьохсотлітню традицію. Він також відмовився вислухати наші протести, чому Ловець Душ вибрав нас, чи поділитися додатковою інформацією, якою явно володів. Тобто, я розумів, що Ловець хотів зробити й навіщо, та чому він хотів, щоб цим зайнялися саме Ворон і я, було вище мого розуміння.

-- Хочеш знати чому, Док? – запитав він нарешті. – Тому, що я наказую тобі, ось чому. А тепер іди й читай.

Раз в місяць, ввечері, весь Загін збирається і Літописець читає записи своїх попередників. Ці читання повинні познайомити хлопців з історією і традиціями Загону, які тягнуться сотні років і тисячі кілометрів.

Я поклав обраний фрагмент на примітивний пульпіт і почав зі звичного привітання.

-- Добрий вечір, побратими. Читання Літопису Чорного Загону, останнього з Вільних Загонів Хатовара. Сьогодні я читатиму