Читати книгу - "Чорний Загін"

з Книги Кетте, написаної на початку другого століття історії Загону літописцями Осадом, Агріпою, Дубом і Брилем. В той час Загін служив Богові Болю з Чо’н Делор. Тоді наш Загін був чорніше чорної землі.

-- Це текст Літописця Бриля. В ньому розповідається про роль Загону в подіях, що призвели до падіння Чо’н Делора, -- почав я читати, а сам подумав, що за свою історію Загін повоював за багато пропащих справ.

Ера Чо’н Делора дуже схожа на нашу, але тоді, Загін налічував понад шість тисяч багнетів і мав більше шансів впливати на власну долю.

Я загубився в часі й просторі. Старина Бриль з біса добре володів пером. Три години я читав, розійшовшись, як шалений проповідник. Хлопці сиділи, мов зачаровані. Коли я закінчив, вони влаштували мені овацію. Я залишив пульпіт з почуттям, що виконав своє призначення в цьому житті.

Фізичні й психічні наслідки мого виступу проявилися, коли я повернувся в казарму. Як в офіцера, в мене була власна кімнатка. На непевних ногах я направився прямо туди.

Там на мене чекав Ворон. Він сидів на моєму ліжку і прикрашав стрілу. Вона була обмотана срібною смужкою, на якій він щось вирізьблював. Якби я не був повністю вичерпаний, мене б це зацікавило.

-- Ти був чудовий, -- сказав мені Ворон. – Навіть я відчув це.

-- Га?

-- Завдяки тобі я зрозумів, що означало бути побратимом в Чорному Загоні в ті часи.

-- Дехто досі відчуває це.

-- Так. І навіть більше. Ти задів їх за живе.

-- Ага. Звичайно. Що ти робиш?

-- Готую стрілу на Кульгавого. З його справжнім іменем. Ловець Душ сказав мені.

-- А, -- виснаження не дало мені заглибитися далі в цю справу. – Чого тобі треба?

-- Завдяки тобі я відчув щось вперше з того часу, як моя жінка та її коханці спробували вбити мене і присвоїти мої титули й права, -- він встав, примружив око і поглянув вздовж стріли. – Дякую, Док. На мить я знов відчув себе людиною.

Він швидко вийшов з кімнати.

Я звалився на ліжко і закрив очі, пригадуючи, як Ворон задушив свою жінку, забрав обручку і при цьому не промовив й слова. Однією палкою промовою він виявив про себе більше, ніж я довідався з часу, коли ми зустрілися. Дивно.

Я заснув з думкою, що він звів порахунки з усіма своїми кривдниками, за винятком головного винуватця всіх його бід. Досі Кульгавий був недоторканим тому, що служив у Леді. Та тепер все змінилося.

Мабуть, Ворон з нетерпінням чекав на завтрашній день. Цікаво, що йому зараз сниться? Чи після смерті Кульгавого в нього залишиться якась мета у житті? Людина не може жити самою ненавистю. І чи намагатиметься він вижити під час майбутньої сутички?

Може саме це він і хотів сказати мені.

Мені стало страшно. Людина, яка мислить таким чином, може діяти необачно і стати небезпечною для оточуючих.

Чиясь рука стиснула моє плече.

-- Пора, Док, -- Капітан особисто розбудив мене.

-- Ага. Я не сплю, -- мене мучило безсоння.

-- Ловець готовий вирушати.

Надворі було ще темно.

-- Яка година?

-- Доходить четверта. Він хоче вийти до світанку.

-- А.

-- Док, вважай там на себе. Я хочу щоб ти повернувся.

-- Звичайно, Капітане. Ти знаєш, я не люблю ризикувати. Капітане? Чому Ворон і я? – Може хоч зараз скаже.

-- Ловець каже, що це нагорода від Леді.

-- Та невже, курва? Оце так нагорода.

Коли він вирушив до дверей, я почав навпомацки шукати чоботи.

-- Капітане? Дякую.

-- Нема за що, -- він здогадався, що я дякую за турботу.

Я зашнуровував камзол, коли в двері просунув голову Ворон.

-- Готовий?

-- Ще хвильку. Холодно там?

-- Прохолодно.

-- Плащ брати?

-- Не зашкодить. Кольчуга? – Він постукав мене по грудях.

-- Ага, -- я натягнув плащ, взяв приготований лук, перевірив тятиву. На мить я відчув на грудях холодний дотик амулета Гобліна. Сподіваюся він діє.

-- Я теж надів, -- посміхнувся Ворон.

-- Що ж, ходімо, -- посміхнувся я у відповідь.

Ловець Душ чекав нас у дворі, де ми вправлялися в стрільбі з лука. Його силует виднівся на фоні світла з їдальні. Пекарі вже взялися до роботи. Ловець стояв у стійці вільно, під пахвою якийсь клунок. Він дивився в бік Захмарного Лісу. На ньому було тільки вбрання зі шкіри і моріон. На відміну від інших Поневолених, він рідко носить зброю. Покладається на свої магічні здібності.

Він розмовляв сам з собою. Звучало це дивно. “Хочу особисто побачити його кінець. Чекав чотири сотні років.” “Не можна підходити занадто близько. Він відчує наш запах.” “Тимчасово позбутися своєї Сили.” “Ой! Це занадто ризиковано.” Цілий хор голосів брав участь у розмові. Було справді моторошно, коли два голоси лунали одночасно.

Ворон і я переглянулися. Він знизав плечима. Ловець його не бентежив. Та потрібно взяти до уваги, що Ворон виріс у володіннях Леді. Бачив всіх Поневолених. Подейкують, що Ловець Душ серед них найбільш нормальний.

Кілька хвилин ми слухали. У розмові й далі було важко добрати глузду. Нарешті, Ворон гаркнув:

-- Володарю? Ми готові.

Голос в нього трохи тремтів.

Сам я не був здатен промовити й слова. Мої думки були переповнені луком, стрілою, та завданням, що стояло переді мною. Раз за разом я уявляв собі, як натягую лук, відпускаю