Читати книгу - "Рибалки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обембе вискочив з ліжка до мене.
— Що? Що з тобою сталося?
Я пробував відповісти, але не міг — заєць продовжував угризатися в мої кістки. Я хапав ротом повітря.
— Гм, води, — сказав він. — Дай я принесу тобі води.
Я кивнув.
Він приніс води й побризкав мені на обличчя, але я відчув, ніби занурився в неї з головою, ніби почав тонути. Я ковтав повітря, відчуваючи, як стікають намистинки води моїм обличчям, і несамовито намагався їх витерти.
— Все добре? — спитав він.
Я кивнув і пробурмотів:
— Так.
— Тобі треба попити трохи.
Він відійшов і повернувся з чашкою води.
— Бери, пий, — сказав він. — І можеш більше не боятися.
Коли він це сказав, я згадав, як одного разу, перед тим, як почали рибалити, ми поверталися з футбольного майданчика, і зі схожих на печери кімнат незавершеного будинку вискочив собака й почав на нас гавкати. Той пес був таким худим, що його ребра можна було легко полічити. Червоні плями й свіжі рани вкривали його тіло, як ластовиння вкриває ананас. Нещасна тварина то войовниче йшла на нас, то на мить спинялася, ніби збиралася напасти. Хоч я й любив тварин, але боявся собак, левів, тигрів і всіх тих котячих, бо я дуже багато читав про те, як вони розривали людей та інших тварин на шматки. Я закричав, побачивши того собаку, і прилип до Боджі. Щоб якось угамувати мій страх, Боджа підняв камінь і прицілився в собаку. Камінь у нього не влучив, але налякав так, що той подався геть, продовжуючи гавкати й механічно переставляти лапи. Він махав своїм худим хвостом і залишав на землі сліди лап. А тоді, повернувшись до мене, Боджа сказав:
— Собака вже пішов, Бене. Можеш більше не боятися. — І тієї ж миті мій страх зник.
П’ючи ту воду, що приніс Обембе, я усвідомив, що катавасія надворі раптом набрала гучності. Десь недалеко завивала сирена. Галас наростав, голоси кричали, наказуючи людям дати «їм» дорогу. Вочевидь, прибула швидка. Коли чоловіки понесли розбухле тіло Боджі до машини, гамір ущерть затопив наше подвір’я. Обембе кинувся дивитися з вікна вітальні, як вони заносили тіло Боджі до швидкої, пересвідчившись перед тим, що батько його не бачить, і намагаючись водночас одним оком придивлятися за мною. Він повернувся до мене, коли сирена завила знову, цього разу просто оглушливо. Я вже допив воду, і мене перестало нудити, але в голові й досі крутилося.
Я подумав про те, що сказав мені Обембе того дня, коли Ікенна штовхнув Боджу головою об металевий ящик. Він тихенько сидів у кутку нашої кімнати, обхопивши себе руками, ніби застудився. А згодом спитав, чи я побачив, що лежало в кишені шортів Ікенни, коли він заходив до нашої кімнати.
— Ні, а що? — спитав я тоді, але Обембе тільки замислено глипав перед собою, ледве прикривши рота, так що його великі передні різці здавалися більшими, ніж були насправді. Він підійшов до вікна, не змінюючи виразу обличчя, і дивився на довгу кавалькаду мурах-солдатів, що крокували кудись уздовж паркана, що й досі не висох після довгих дощовитих днів. На ньому висів шматок ганчірки, з якого довгою смугою збігала до підніжжя стіни вода. На горизонті над огорожею висіла купчаста хмара.
Я терпляче чекав відповіді Обембе, але коли те чекання затягнулося, то спитав його ще раз.
— Ікенна мав у кишені ножа, — відповів він, не озираючись на мене.
Я зірвався з ліжка й підбіг до нього, ніби крізь стіну до кімнати вломилося готове мене поглинути чудовисько.
— Ніж? — спитав я.
— Так, — сказав він, киваючи. — Я бачив, то був мамин кухонний ніж, той самий, яким Боджа зарізав півня. — Він знову похитав головою. — Я бачив, — повторив він, глянувши перед тим на стелю — ніби щось на ній ствердно кивнуло, щоб підтвердити його правоту. — У нього був ніж. — Раптом його обличчя засіпалося, а голос почав зриватися: — Мабуть, він хотів убити Боджу.
Сирена швидкої знову завила, і гамір натовпу став приголомшливим. Обембе відступив від вікна й підійшов до мене.
— Вони його забрали, — наразі хрипко сказав Обембе. Він повторив це знову, узявши мене за руку й поклавши на канапу. На той час мої ноги ослабли від того, що я просидів навпочіпки весь час, поки мене нудило.
— Дякую, — сказав я.
Він кивнув.
— Я приберу це й прийду полежати з тобою, а ти просто відпочивай собі, — сказав він і подався до дверей, а тоді, ніби згадавши щось, зупинився й усміхнувся, і дві переливчасті перлини зібралися під зіницями обох його очей.
— Бене? — погукав він.
— Га?
— Іке і Боджа мертві. — Його підборіддя затремтіло, нижня губа викопилилася, а дві перлини ковзнули донизу, залишаючи по собі однакові вологі доріжки на щоках.
Я не знав, що думати про ці його слова, тож просто кивнув. Він розвернувся й вийшов із кімнати.
Я заплющив очі, поки він прибирав ту неприємність із совком у руках, і моя уява намалювала картину смерті Боджі, на якій він, — якщо вірити тому, що казали, — убив себе. Я уявив, як він стояв над тілом Ікенни після удару ножем і заплакав, зненацька зрозумівши, що одним вчинком розграбував усе своє життя, як печеру зі стародавніми скарбами, одним-єдиним заходом. Він мусив це побачити, мусив подумати про майбутнє, що чекало на нього, мусив його злякатися. Мабуть, саме ці думки й народили ту жахливу сміливість, з якою він втілив самовбивчу ідею, і вона стала морфієм, що влився у судини мозку, почавши його повільно вбивати. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рибалки», після закриття браузера.