Читати книгу - "Рибалки"

коли його розум помер, то йому вже, певно, було легко переставляти ноги, нести тіло вперед, поки страх і невизначеність прошивали його думки шов за швом, і вузол тугішав, шитво затягувалося, поки він не стрибнув — головою вперед, як пірнальник, як він завжди пірнав у річку, Омі-Алу. Коли він пірнав, то одразу мав відчути, як до очей вривається потік повітря, й прийняти це без жодного стогону чи слова. Його серце не мало почати битися швидше чи сильніше — скоріше, він мав би зберігати незвичний спокій і врівноваженість. У такому душевному стані, він, певно, побачив примарне одкровення, нарізку змонтованих кадрів зі свого минулого, серед яких мусив бути один із п’ятирічним Боджею, який виліз верхи на гілку мандаринового дерева у нас у дворі й співав пісню «Малий Тарзан» гурту «Балтимора»; ще один — із п’ятирічним Боджею, в котрого у штанях висіла ціла миска фекалій, коли його попросили стати перед усією школою на ранковому зібранні й зачитати молитву; ще один — із десятирічним Боджею, коли він грав у Різдвяній виставі 1992 року Йосифа Теслю, чоловіка Марії, матері Ісуса, і сказав: «Маріє, я не візьму тебе за жінку, бо ти ashewo!» — приголомшивши всіх присутніх; а ще той, у якому М.К.О. казав йому ніколи не битися, ніколи; і той, у якому Боджа завзято рибалив на річці кількома місяцями раніше. Ці кадри мусили наповнити його голову, мов бджолиний рій, що гуде у вулику, а він опускався дедалі нижче, поки не досягнув дна колодязя. Той удар розколов вулика й перемішав усі кадри.

Як я собі все уявляв, той політ мусив бути коротким. Коли його голова занурилася у воду, вона мала вдаритися об камінь, що стирчав зі стінки колодязя. Одразу потому мав почутися звук розламаного, розтрощеного черепа і хруст кісток, а тоді в голові мусила набратися, розлитися й завихритися кров. Його мозок мусило розірвати на шматочки, а судини, що з’єднували його з рештою тіла, мусили повідриватися. Мабуть, у момент удару в нього з рота випав язик, барабанні перетинки тріснули, як стародавня вуаль, а частина зубів посипалася на язик, наче гральні кості. За тим мала відбутися безліч нечутних одночасних реакцій. Якусь коротку мить його губи намагалися промовити щось нечутне, але з них вилітали лише бульбашки, які спливають нагору, коли закипає чайник, а тим часом усе його тіло судомило. Ця мить мала бути кульмінацією всього. Конвульсії почали помалу відпускати його, і до кісток повернувся спокій. А тоді на нього мало спуститися неземне вмиротворення і помалу заколисати його до смертельної нерухомості.

11
Павуки

Коли мати голодна, вона каже:

«Підсмажте чогось для моїх дітей, щоб вони поїли».

Прислів’я ашанті

авуки були створіннями горя.

Істотами, про кого іґбо кажуть, що вони гніздяться у згорьованих оселях, де розгортають своє павутиння й нечутно плетуть ще більше, невпинно, поки їхня пряжа не напнеться й не покриє цілі кімнати. Вони стали однією з багатьох речей, що змінилися у світі після того, як померли мої брати. У перші тижні після їхньої смерті я ходив з відчуттям, ніби якийсь тент чи парасолька, під якими ми ховалися усе життя, тепер зірвало й віднесло геть, а мене залишило неприкритим. Я почав згадувати братів, думати про найменші подробиці їхніх життів, роздивлятися минуле в мікроскоп, котрий збільшував кожну деталь, кожен дрібний вчинок, кожну подію. Але після того, що трапилося, змінився не лише мій світ. Ми усі — батько, мати, Обембе, я, Девід, Нкем — страждали кожен по-своєму, однак у перші кілька тижнів після їхньої смерті мати, вочевидь, страждала найбільше.

Павуки набудували тимчасових сховищ і завелися у нашому будинку точнісінько як вони роблять у повір’ях іґбо в будинках, де тужать за померлими, але вони також вивели своє вторгнення на вищий рівень і наповзли до материного розуму. Вона першою помітила павуків і пузаті кульки, пришпилені тонкими павучими іклами до стелі, але це було не все. Вона почала бачити, як Ікенна підглядає за нами з-за черевець павуків, що висіли на своїх сітках, або бачила його очі, що дивилися на неї зі спіралей павутиння. Вона жалілася на них: «Ndi ajo ife — ці огидні, лускаті, страшні створіння». Павуки її лякали. Вони доводили її до плачу, і вона показувала на них пальцями, поки батько — намагаючись заспокоїти її, а ще тому, що аптекарка мама Бозе разом з Ією Іябо тиснули на нього з усіх сил, аби він прислухався до голосу жінки в жалобі, яким би абсурдним не здалося йому її прохання, — не позмітав усі до єдиного сіткасті житла в будинку й не розплющив кількох павуків об стіни. Тоді він ще повиводив геконів, які гніздилися в стінах, і почав бойові дії проти тарганів, чия плодовитість швидко перетворилася на стихійне лихо. Тільки тоді до будинку повернувся мир, але то був мир із набряклими ступнями, що кульгав на обидві ноги.

Тому що невдовзі потому, як павуки зникли, мати почала чути голоси з потойбіччя. Вона раптом усвідомила нескінченні маневри армії кусючих термітів, котрі, як їй відчувалося, заповнили її череп і взялися точити сіру речовину. Вона казала людям, котрі приходили її втішити, що Боджа попередив її уві сні, буцімто вона помре. Мати часто згадувала дивний сон, що наснився їй напередодні того дня, як померли Ікенна з Боджею, перед сусідами й членами пастви, котрі вилися в нашому будинку в ті дні, що настали після смертей, наче бджоли, ліплячи ті сни до трагедії, тому що люди в тій місцині, та й навіть по всій Африці, сильно вірили, що коли плід жінчиної утроби — її дитина — помирає або от-от помре, то вона якось отримує про це провидюще знання.

Коли я вперше почув, як мати переповідала цей випадок — напередодні похорону Ікенни, — реакція на її розповідь зворушила мене. Мама Бозе, аптекарка, кинулася на підлогу й заголосила. «О-о-ой, то ж, певно, Бог попереджав тебе, — стогнала вона, катаючись від одного краю кімнати до іншого. — То Бог попереджав тебе про те, що