Читати книгу - "Вільний світ"

– Куди йдеш, Дарко?

– Молоко тітці Оксані несу.

– До якої син, отой Сашко, недавно вернувся?

– Еге ж…

На вузенькій кладці через річку ніяк не розминутися – Василь став і не пускає Дарку (а на інший бік Княжої інакше й не втрапиш – іти аж до греблі довго, та й незручно). Це ж слоїк із молоком мати загадали занести до Безкоровайних, що живуть на іншому кутку, аж за ставком. А цей… П’яний, чи що? Який це його чорт ухопив? Перегородив місточок і страхає її цим партизанським обрізом…

– Дарко! Стій! Пах-пах! Руки вгору!

А вона й стоїть, і дивиться так зачудовано в це наведене на неї чорне дуло. Стоїть, але рук так і не підняла. Не підтримала гри чи слоїка нема де подіти? Не злякалася? Думає, жартує? Чи просто собі думає щось своє, з ним жодним чином не пов’язане (цікаво б то знати, що саме)?

– По дорозі жук, жук! По дорозі чорний! Подивися, дівчинонько, який я моторний!

Дарка дивиться на воду (чого їй дивитися на цього п’яненького й дурненького Василя), швидка течія якої утворює окреслені кола довкруж стовпів, вбитих у дно під цим саморобним містком. Тут вони з Єфремом іще малими стояли годинами, вдивляючись у примітивні поплавці змайстрованих ними ж самими вудок. А потім раділи дрібним (із долоньку) карасикам, яких Єфрем спритно зачіплював за зябра на вербову тонку лозинку.

– Хіба ж я не моторний, Дарко? Нащо тобі той Сашко? Давай мені слоїка.

– Ти п’яний, Василю…

– Ой, не п’яний, а рум’яний!

– Та мені їднаково! Пусти, кажу.

Із трьох братів Безкоровайних лише Сашко повернувся. Цікаво, яким то він став? Чи змінився?

Йому, старшому на рік од Єфрема, дали направлення десь вчитися й звідти вже забрали на фронт. (А її братові не дали – куркульський син, нехай іде до трактора! Чи ж таким соціалістична Батьківщина має освіту давати?) А цей Василь Невмиваний (От уже хтось припечатав прізвищем! Видно, зроду-віку вже такі вони всі, ці Невмивані) волочиться вічно – аби лише день до вечора… Ледачий? Ледачий…

– Дарко! Давай, руки піднімай!

– Вступися з дороги, Василю! Треба йти.

– Це ж така гра, Дарко! Я тебе беру в полон!

Війна скінчилася. Скоро вже і Єфрем із Німеччини повернеться. Мати щодня зранку думають, що ось-ось. Так уже стараються, щоб і в хаті й коло хати – скрізь порядок. І щоб щось смачненьке – хоч і борщ із кропиви, аби ж свіженький, сметаною присмачений, так, як він, Єфрем, любить. А вже й вишні в їхньому обійсті відцвіли й зав’язалися, уже й червоніти стали, а його все нема й нема. Не їде. А мати зітхають і все за ворота ходять, аж на ріг вулиці…

– Який я моторний і у кого вдався! Хіба ж даси купу грошей, щоб поженихався!

Війна скінчилася, а похоронки все йдуть… То та, то інша отримує фатальний трикутник. А всі, хто живі лишилися, то вже повернулися чи принаймні знайшлися. А Єфрем? Повернеться? Повернеться! Має повернутися. Не покине їх самих. Він не такий.

– Дарко! А чого ти носа вернеш? Я ж до тебе женихаюся.

– Тю на тебе! Чи ти не чуєш, чоловіче добрий! Маю йти!

– То хоч усміхнися до мене! Бо й не дивишся… і бровою не ведеш…

– Василю! Пусти! Просю тебе! Що ж мені, аж до греблі вертатися?

Із крайньої до берега хати вже вийшла цікава до всіх сільських новин тітка Павлина. Дурне базікання Василя, його п’яненький спів і вигуки відбиваються далекою луною від берегів, перекочуються лугом.

– Гей! Тітко Павлино! Чого дивишся? Ану! Руки вгору! Пах-пах!

Павлина, налякана обрізом, зникає в хаті. Ранкова тиша, сторожка сільська тиша. Дарка відчуває, як і до неї підповзає перша тоненька гадюка страху (Чого б це? Адже Василь так собі… лише жартує… але, певно, краще їй уже на греблю вернутися). Цей страх раптовий, якийсь дурний переполох. Вона собі краще обійде, хай цей дурноверхий п’яничка стовбичить собі стовпчиком! Нема коли їй з ним теревені розводити.

– Стій! Куди? Куди пішла? Стій! Стріляти буду! Стій! Кому кажу? Стріляю!

Пах! Чи ж насправді? Чи знову лише переляк? А вона й болю не відчула. Спершу не відчула. Хотіла обернутися – не вийшло, почала завалюватися на бік (Від чого? Чи, власне, нащо?) і лише потім завважила, як на грудях, справа, розповзається багряною плямою кров поміж вишитих червоних руж.

«По дорозі галка, по дорозі чорна… Подивися, козаченьку, яка я моторна».

Моторна… «Ох же ж і моторна дівка з нашої Дарки», – це мама пошепки (вона думає, що Дарка спить і нічого не чує). Мати сідає край столу й ніби звертається до когось (це ж вона батькові каже, так і не змирилася з його смертю – усе до нього, як до живого). «Я собі думаю, Іване, то ж добре, що обоє вони – і Дарка, і Єфрем – у тебе вдалися. Обоє високі, гарні, чорняві, кучеряві, як ти. Хороші в нас діти, Іване. Не ледачі, не сварливі, а