Читати книгу - "Вільний світ"

роботящі й лагідні».

– Убив! Людоньки! Убив! Ой убив, клятезний! Що ж ти наробив, гаспиде? Убив Дарку Маріїну!

Вуха ніби позакладало чимсь, і крізь темінь, що не знати звідки й насувається (З чого б це? День лише почався! На небі ж ні хмаринки не було), ще видно місток, на якому Василь кидає свій обріз у воду і, похитуючись, біжить по ньому на інший бік. А ось тітка Павлина, обличчя якої виникло нізвідки (просто з’явилося раптом чітко окресленим малюнком на тлі розмитого довкілля, що блякне й розпливається, як шибка під дощовими краплями). Вона нахиляється над Даркою й тихо голосить. У її розширених очах жах упереміш із цікавістю (Жива? Нежива?).

– Ти жива, Дарочко? Зараз! Я гукну людей на підмогу! Ти лише не вмирай! Чуєш, доцю? Лише не вмирай! Я скоро.

А вона і не вмирає. Вона просто випручалася з тіла, як із поношеної старої одежі, а тепер стоїть і дивиться на себе саму. Бліда, аж біла (ніби те молоко, що виллялося з перевернутого слоїка і крапелька якого ще не всоталася в чорний береговий ґрунт), і ця блідість підкреслює вишукано виломлені чорні брови, темно-сірі очі (їхні зіниці так розверзлися, що вже й самі очі ніби чорні), чорну довгу косу, що лискучою змією тікає кудись в береги, тонкий, загострений ніс.

– Люди! Що це? Хто ж це?

Мати її, Марія, у гурті сусідів, які перекладають Дарку на цупке рядно, мов безтямна, кидається, хапає дочку то за руки, то за ноги. Від цього боляче! І хочеться сказати, щоб не робила так! І не можеш сказати! Уже не можеш.

– Людоньки! Вона ж іще жива! Та подивіться ж! Вона ж іще ди-и-ихає!

Марія падає навколішки й не дає нести доньку. Двоє жінок не можуть її підвести й висмикнути їй із рук шматок імпровізованого ложа, на яке поклали Дарку.

– Ой людоньки! Куди ж ви її несете? Тільки ж не закопуйте! Їй лише дев’ятнадцять виповнилося весною! Ой люди… Скажіть, що вона ще жива!

Мати заглядає в обличчя дядькам, які несуть Дарку, впивається в них очима, вимагаючи ствердного «та – жива – ж – таки» на своє всоте викричане запитання. Вона випручалася від сусідок і схопилася за рядно. Помагає? Помагає. Опанувала себе. Опанувала чи хоче лише прискорити цю страшну й безглузду подію?

«Яка я моторна, гнучка, чорнобрива! Як побачиш, аж заплачеш, що я вередлива».

Пісня в’ється навколо Дарки, пурхає між ластівками, що піднімаються все вище й вище – аж до сонця, відбивається від берегів. Дарка всміхається. Їй легко й радісно. Вона сама легка й прозора, ніби тінь. Вона б полинула за цими птахами небесними, але щось не дає. Щось (хтось?) тримає її. Це мама. Це вона. Учепилася в її руку й не пускає.

Шлях (повернення)

За непроглядною заслоною

Живуть такі, як я, -

А тут чужою, незнайомою

Сумує день і ніч

Сумна душа моя…

Дмитро Загул. За непроглядною заслоною

День. Ніч. І знову день, а після нього знову темінь ночі. Скільки так? Місяць-два? Аж урешті команда: «Завтра рушаємо». Про нас не забули? Про нас не забули. Знову височенні автобуси, перекреслені написом «London», списки, сухі пайки й медичні одноразові набори. Ми їдемо додому.

– А чим нас будуть везти?

– Поїздом! Чим іще?

– Довго?

– Та певно! Не близько ж…

– Додому вже так хочеться!

Американці «здають» нас «нашим». Ось він – кордон. Переділ – між – їхнім – і – нашим – світом. З американського й протилежного, радянського боку – колючий дріт, що в ньому лише для вузького полотна дороги залишено проїзд, перегороджений смугастим шлагбаумом. Вартові у вицвілих, запраних гімнастерках, в онучах до колін, які стирчать із зачовганих ботів, зирять на нас злісно й відразу дають команду: «Дети и бабы вот сюда, а мужики туда пошли».

– Какой ещё документ?! – кричить, бризкаючи слиною просто мені в обличчя, «старший» (так принаймні мені здається). – Документ о браке – это ребятёнок! Есть у вас дитё?

– Есть! Не сумнивайтесь! – брешу впевнено, ніби підігруючи цьому нервовому крикунові (хоч, правду кажучи, зовсім не був готовий до такого розвитку подій). Обертаюся до якоїсь жіночки з дитям і підхоплюю його на руки, навіть не глянувши на матір, аби бодай очима попросити про згоду. Ця імпровізація, певно, вилізе мені боком… Але, здається, пронесло, а може, лише цього разу пощастило).

Женуть, як худобу. Хтось у натовпі згадує про автобуси «London» і захлинається власним жартом під грізний окрик «Выйди – из – строя – кто – там – шибко – умный». Добре, що йти недовго. За декілька годин прибуваємо на місце… колишнього нацистського концтабору. Чи це вже «наші» встигли спорудити? Довгі вбогі бараки, а навколо колючий дріт і сторожові вежі на кожному розі…

– А ви чули? Вони документи