Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Смужка води між бортом і берегом дедалі ширшала.

— Дівчино, все, попливло ваше щастя! Приходьте завтра, перший рейс — об одинадцятій ранку! — весело закричала жінка з мегафоном.

Мама мене не бачила й не чула. Вона ніби спала з розплющеними очима; я завмерла на краю причалу, розуміючи, що тепер безповоротно програла. Десь за моєю спиною Сем дарма котив по набережній кріогенну установку, на яку я понадіялася так само по-дурному, як на пляшку молока в лікарняній палаті. І Герман знову мене переграв...

Він усміхався, дивлячись на мене з теплохода. Так садист дивиться на агонію жертви.

— Залишаю тебе живою просто для розваги. Дивися, — він знову відкусив від батончика.

— Ні!

— Так!

Мені захотілось кинутися головою вниз у темну воду...

І в цю мить усе змінилося.

Розбігшись, відштовхнувшись од краю причалу, Сем стрибнув — я побачила, наче в уповільненій зйомці, як він злітає над водою й, здається, зараз у неї і зірветься...

Але він долетів, дивом дотягся, вчепився, ухопився за борт.

Жінка з мегафоном затнулася й закашлялась. Люди на палубі здивовано розступилися, позадкували, інстинктивно уникаючи незвичайного небезпечного явища. Сем підтягся, підхопився, зіскочив на палубу...

Аристократичним рухом підсмикавши фольгу на шоколадному батончику, Герман відправив у рот останній шматок.

— Ні! — заверещала я.

І Сем мене почув.

Не знаю, чи повірив він тому, що я встигла йому пояснити, — у моєму переказі правда про Тіней, які таємно пожирають людей, була зовсім неправдоподібна. Не знаю, за кого він вважав Германа. Але в цей момент Сема вела інтуїція — і вона підказала йому єдино правильний вихід.

Він ударив Германа по руці знизу. Недоїдений шоколадний батончик вислизнув з пальців Тіні й по широкій дузі полетів за борт.

Герман ошкірився. Двома руками схопив голову Сема, наче наміряючись розчавити її, як кавун...

І обидва провалилися — у пекло, як мені здалося в цей момент.

Мама, як і раніше, сиділа на лаві біля борту. Здавалося, вона не помічає, що діється навколо. На палубі кричали й металися люди:

— Дно провалилося!

— Ми тонемо!

— Рятуйте!

Капітан розгубився. Теплохід закрутився на місці й сильно врізався носом у причал, так, що я ледь устояла на ногах. Усе, що я бачила, — мама жива. Германа поруч немає. Але немає й Сема — він пропав...

Про те, що сталося насправді, я довідалася пізніше. Дуже скоро.

...Гриша й Ліза одержали від мене есемеску, плутану й істеричну. І, ні з ким не радячись, прийшли мені на допомогу.

У мить, коли Сем вибив з рук Германа останній шматок шоколадного батончика — перервав транзакцію, висловлюючись професійною мовою, — Гриша відкрив рамку в палубі теплохода. Герман і Сем провалились, але не на річкове дно. З волі Гриші обидва впали на підлогу величезного молокозаводу, що робить вершки, сир і сметану. І, щойно вони гримнулися на бетонну підлогу, Ліза вдарила по молочних цистернах, пробиваючи в них широкі пробоїни.

Потік молока заюшив униз, стіна молока, дощ білих струменів, молокопад. Ліза казала, Герман ревів жахливо.

Ця найдавніша Тінь, Консерва, цього разу була приречена. Але якби Сем спізнився на півсекунди — моєї мами вже не було б серед живих.

Вона сиділа на лаві в парку біля набережної, трохи розгублена. Трохи неуважна. Ледь бліда, але загалом молодець:

— Ну, знаєш, ти мене вимотала цим шопінгом, я в житті стільки не бігала по магазинах...

Я її міцно обняла. Так, що на очах виступили сльози.

— Ти чого? — вона непевно всміхнулася. — Скучила? От і я теж...

Вона подивилася на свою невелику сумку, де, крім косметички й телефону, можна було знайти хіба що купу непотрібних продуктових чеків:

— Дивно, що ми нічого не купили. Взагалі нічого. Напевно... це на краще, зате гроші заощадили!

Її змінена пам’ять вибудовувалася по-новому, свідомість шукала виправдання для дивного, згладжувала кути, на ходу створювала прийнятний варіант минулого. За новою версією, мама приїхала в Москву до мене — і ми цілий день тинялися по магазинах.

Вона подивилася на годинник:

— Ого... У мене ж квиток... Посади мене в таксі на вокзал.

— Я проведу!

Вона засміялася:

— Hi-ні-ні! Ще чого! Ти й так зі мною промоталася цілий день, заняття через мене пропускала... Іди вчися, прогульнице!

У її пам’яті більше не було ні Германа, ні пароплава, ні всього, що сталося цього дня. Букет квітів залишився в урні на набережній.

Ішла вона все-таки не дуже впевнено. Я довела її до зупинки, де вже чекало викликане Піплом таксі.

Машина від’їхала. У мене підкосилися ноги; для мами цей день закінчений. Для мене — все ще попереду.