Читати книгу - "№2"

це не головна і не перша твоя ознака. Зараз я скажу річ, яку хтось сприйме за крамолу, можна?

— Можна! — голоси онуків, старші принишкли.

— Я постійно зауважую, що діаспоряни дуже напоказ, дуже знарошна підкреслюють свою неукраїнськість. Українська ідентичність для вас — такий собі бонус, яскравий штришок до домінантної канадійськості, американськості, арґентинськості тощо. Ви наче хизуєтеся, що крім усього іншого, у вас є «український пунктик», який робить вас цікавими особистостями в тих країнах, де є велика повага до всіляких проявів особистості. Знаю одного товариша, який 10 років тому вперше виїхав з України, а вже через 2 роки повернувся на вакації з таким діяспорним акцентом, що я обалдів, а довоєнні еміґранти перевернулися в труні. Славнозвісна (а як на мій ґуст — потворна) мова «скрипниківки» зразка 20-х років ХХ сторіччя — ще один яскравий прояв діаспорності. Зізнайтеся, вам же ж украй важливо культивувати свою лінгвістичну відмінність від сучасних українців. Усі ці «бльоки, кляси, два тижні тому взад, етери, спосібності, визвуки, згодження» — це ж не є данина праматеринській мові. Це — послідовне творення самодостатньої діаспорної лінгвопрактики, мета якої — не бути сучасною українською. Ви легко вчите англійську, російську, китайську, португальсь­ку — але, слухаючи сучасне українське телебачення і читаючи сучасний український інтернет, ви принципово не опановуєте сучасну українську мову. І навіть ваші діти, народжені за кордоном уже в 2000-ні роки, усе одно смакуватимуть скрипниківку. Потім виросте цей фільозоф, на літакови прилине до України і в склепі буде шукав свинячі скурки для студенини, як прабабця заповідала. Хіба ні?

Біляве чудо з-під Сіднею ні разу не бувало на історичній батьківщині, тому сміється найщиріше.

— Наостанок скажу ще таке. Їдучи сюди, я мучив себе питанням, чим для вас є моя країна. Зараз я спробую зімпровізувати, а ви мене підкоригуєте. Швидше за все, моя країна для вас є вічною невиліковною проблемою. Ви підсвідомо втішені тим, що наші справи аж такі кепські. Невиліковна, проблемна моя країна — це ідеальне тло, на якому всі ви цінуєте свою влаштованість і успішність. Хай Бог простить, але багата, заможна, прогресивна, сильна моя країна засмутила би багатьох із вас, хто час від часу прилітає переконатися, що тут усе, як завше, зле. Кепська моя країна робить вас щасливими в ваших країнах. Ще ніхто не скасовував правила, що все пізнається в порівнянні. Діаспорність міцно підживлюється крахом моєї країни. Ви щодня отримуєте докази свого щастя жити там, де ви живете зараз. І сприймаєте ви мою країну як екзотику. Поїздку в країну свого походження можна прирівняти до поїздки на екзотичні острови Мікронезії. Вам не по музеях і рестораціях варто ходити, а пірнути в місцеве повсякдення. І ви переконаєтеся, що навіть двох тижнів тут не протягнули б. Моя країна для вас є заповідником культурних шоків. За це ви й любите мою країну — цю яскраву головоломку, яка ніколи не стане з голови на ноги. Те, що для нас є сірими буднями, для вас — довгоочікуваною відпусткою, нагодою скуштувати дещицю третього світу, познайомитися з психологічно і ментально незрозумілою реальністю, шансом здобути нові враження. До чого це я? Любіть мою країну — але не ставайте нею. Будьте діаспорою. Будьте іноземцями, які нічого нам не винні. Ну і welcome!

Біляве чудо — квінтесенція австралійськості, воно народжене вже там, четверте коліно еміґрантів, асимільоване до цибулин волосинок. Стиґмати походження зарубцьовуються назавжди й уже ніколи не турбують — якщо ти потрапляєш у кращу, вільґотнішу атмосферу. Я побачив це ще в автобусі марки Neoplan.

— Наше основне завдання — бути в першу чергу зразковими австралійцями, бразилійцями і так далі. Ми маємо любити ті країни, які прихистили наших предків і стали рідними для нас. Ти на диво правильні речі говорив під час свого виступу, — біляве чудо стоїть біля журнального столика в готельному номері й наливає нам сидр. — Особисто я погоджуюся на всі двісті. Для мене, до прикладу, Австралія — це країна номер один. І австралійське громадянство — найцінніше в світі. Я обожнюю цю країну, і за неї пащеку порву кому хочеш. А країна походження моїх предків — діло вторинне, якщо не третинне. Свого походження я взагалі не відчуваю. Мови вашої я ніколи не вивчу. Голову собі зламати можна. Нереально вивчити. Якісь найпростіші фрази — ще куди не йшло, та й то з моїх уст це звучить як абракадабра. Хіба щоб посміятися. Австралія — моя країна, мій рай на землі. Навіть не знаю, чи хочеться мені відвідати країну, звідки мої предки. Навіть не знаю. Більше ні, ніж так.

Батьки білявого чуда — расові австралійці, вони свого походження не акцентують, бо, як-не-як, далеко, а, по-друге, навіщо? Заради галочки і самозаспокоєння вони пробували зацікавити своє чадо далекою незвіданою країною, проте не було чим зацікавлювати. Біляве чудо від самих лише згадок про совєтський союз і його уламки квасило своє личко. Бабратися в чорноті біляве чудо не могло, бо було іншою генерацією з іншої ґалактики, де кенґуру, океанічні яхти, дайвінґ, серфінґ і маракуєві дрінки. Неґоціація всього, що пов’язане з бараками й халабудами прадідів славних, було відповіддю на те, чим моя країна має зацікавити людей з іншої системи координат. Чим? Ну чим? Жоден якір моєї країни не міг зачепитися за біляве чудо, яке мало свою екзотику Меланезії під боком, свої Карпати, і вони не були вирубані, а заліснені евкаліптом, свій степ — савану з баобабами замість марґанцеворудних труб, свою акваторію, яку ніколи ніхто не анексує.

— Чим? Ну чим моя країна мала б зацікавити це біляве чудо, асимільоване в едемі? — думав я, флеґматично ковтаючи слабоалкогольний сидр.

Чи хочу я повертатися назад — це питання падає на мене краплею гіркого похмілля з карафки неба. Я прогулююся спустошеними страдами Неаполя під арію втіхи. Мені добре там, де добре мені. Мабуть, я латентний колабораціоніст, бо можу пристати до кращої матриці, а чуже — не завжди гірше. Я давно вже не вживав наративу ворогування. Завдяки Шекспіру я знав, що будь-яке ворогування двох таборів закінчується коїтусом їхніх дітей. Також завдяки Старому Завітові, цьому прежорстокому талмудові, я навчився вкрай обережно ставитися до братства, позаяк Каїн і Авель теж були братами, і нічим добрим це не скінчилося. Моя країна чудова, коли я нею ностальгую, — отоді зворушливість квапливо мене пеленає, і в гудкові парома я чую тьох рідного соловейка. І мені тоді, саме тоді, коли я на відстані, потрібне повернення додому як аспірин хворій душі.

Та сьогодні я хочу загорнутися в мантію втечі і зникнути піліґримом у безлюдді. Найбільше зараз я хочу спамити небесну