Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Батько Тули помер у 1926 році, але її мати жила у великому будинку лише в кількох кварталах униз по схилу, навпроти Аврора-Авеню, недалеко від озера Грін. По-перше, Марія Лафолетт ніколи не раділа шлюбові Тули, а зараз вона була рішуче незадоволена Гаррі і тим, як розгорталась ситуація. У визнанні тяжкого становища його сім’ї вона зробила єдину поступку — щонеділі вранці Тулі дозволялося відправляти своїх дітей у її будинок на чашку манної каші. На тому й усе. Одна чашка манної каші щотижня й нічого більше, на кшталт підтримки. Ритуал, здавалося, призначався для висловлення певного послання. Навіть через 80 років голос Гаррі-молодшого все ще тремтів, коли він згадував: «Одна чашка. Раз на тиждень. Я ніколи не міг цього зрозуміти». Однак Тула зрозуміла це послання. Вона сказала Гаррі, щоб ішов із дому і не повертався, поки не матиме роботу. Гаррі рушив до Лос-Анджелеса. Через півроку він повернувся з мотоциклом, але без роботи.

Тула виставила йому ще один ультиматум, і, нарешті, Гаррі знайшов роботу головного механіка в компанії «Молочні та хлібобулочні вироби «Золоте правило» у Фремонті. «Золоте правило» було цехом, який відчайдушно не приєднувався до профспілок, тож за кілька років опинився в центрі загальноміського бойкоту і трудового спору. У результаті заробітна плата була низька. Але принаймні заробітна плата була, і Гаррі не міг дозволити собі бути розбірливим. Він перевіз свою сім’ю у невеликий, але респектабельний будинок на розі 39-ї вулиці і Беглі, недалеко від пекарні та від північного краю озера Юніон, де Джо веслував майже кожного дня. Саме тут Джо знайшов їх восени 1934 року за адресою, яку Фред, нарешті, дав йому.

Це зовсім не було возз’єднанням. Одного дня Джо із Джойс сіли у «Франклін» і поїхали до будинку. Вони припаркувалися на Беглі, глибоко вдихнули й піднялися маршем цементних сходів до ґанку, тримаючись за руки. Вони почули, як хтось грає на скрипці усередині. Джо постукав у жовті голландські двері, і скрипка замовкла. За мереживом штори на верхній половині дверей рухалася тінь. Після хвилі вагання Тула наполовину прочинила двері.

Вона, схоже, не особливо здивувалася, побачивши їх. Джо мав відчуття, що вона чекала цього протягом довгого часу. Вона поглянула на Джойс і кивнула їй досить привітно, але не зробила нічого, щоб запросити їх до будинку. Настало довге мовчання. Ніхто не знав, що саме сказати. Джо подумав, що Тула виглядає змученою турботами і виснаженою, значно старшою за свої 36 років. Її обличчя було бліде й витягнуте, очі — злегка запалі. Джо на мить зосередив погляд на її пальцях, червоних і стертих.

Нарешті Джо порушив мовчанку: «Привіт, Туло. Ми просто прийшли, щоб подивитися, як ви поживаєте».

Тула мовчки дивилась на нього якусь мить, без будь-якого виразу на обличчі, та опустила очі, коли почала говорити: «Ми в порядку, Джо. У нас усе добре зараз. Як у тебе в університеті?»

Джо сказав, що в нього все гаразд, що він у команді.

Тула відповіла, що чула про це, і що його батько пишається ним. Вона запитала Джойс, як поживають її батьки, і висловила жаль, коли Джойс відповіла, що її батько дуже хворий.

Тула продовжувала тримати двері відкритими лиш наполовину, блокуючи своїм тілом вхід. Навіть коли вона говорила до них, Джо помітив, що жінка продовжувала дивитись на ґанок, ніби вивчаючи щось на своїх ногах та намагаючись знайти там відповідь.

Нарешті Джо запитав, чи можуть вони увійти, щоб привітатися з батьком і дітьми. Тула сказала, що Гаррі на роботі, а діти в гостях у друзів.

Джо запитав, чи можуть він і Джойс повернутися і відвідати їх ще раз.

Тула, здавалося, раптом знайшла те, що шукала. Вона різко підняла голову і поглянула Джо у вічі. «Ні, — сказала вона, і її голос став тепер холоднішим. — Живи своїм життям, Джо. Тримайся подалі від нашого». Із цими словами вона м’яко зачинила двері й подала засув на місце з м’яким, металевим клацанням.

Коли вони їхали від будинку на Беглі того дня, Джойс ледве стримувала почуття. Протягом багатьох років вона поволі дізнавалася більше про батьків Джо, і що саме сталося ще в Секвімі та перед цим, на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії». Вона дізналася про смерть його матері і довгу, самотню подорож на потязі до Пенсильванії. І поєднуючи все це докупи, вона не могла зрозуміти, ні як Тула могла бути такою холодною до дитини без матері, ні як батько Джо міг бути таким байдужим, дивлячись на все це. Вона не могла зрозуміти також, чому Джо, здавалося, проявляв так мало гніву щодо всього цього, чому він продовжував намагатись підлеститись до них обох, так ніби нічого цього не трапилося. Нарешті, коли Джо зупинився на узбіччі, щоб висадити її біля будинку судді, Джойс вибухнула.

Вона зажадала дізнатися, чому Джо дозволяє батькам так ставитися до нього. Чому він прикидається, ніби вони не зробили йому жодної шкоди? Яка жінка залишила би хлопця одного на цілому світі? Який батько дозволив би їй це зробити? Чому він ніколи не сердився на них? Чому він не вимагав, щоб вони дали йому побачитись із його зведеними братами та сестрами? Вона майже ридала на той момент, коли закінчила.

Вона поглянула через сидіння на Джо й відразу побачила через туман сліз, що його очі теж були повні страждання. Але він зціпив зуби і дивився уперед на кермо, не оглядаючись на неї.

«Ти не розумієш, — пробурмотів він. — Вони не мали вибору. У них було просто занадто багато ротів, щоб прогодувати».