Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джойс задумалась на мить, а потім сказала: «Я просто не розумію, чому ти не гніваєшся».
Джо продовжував дивитися перед собою через лобове скло.
«Бути сердитим забирає багато енергії. Це роз’їдає тебе зсередини. Я не можу витрачати свою енергію таким чином і сподіватися, що досягну успіху. Коли вони покинули мене, усе, що в мені було, пішло на те, щоб просто вижити. Тепер я маю залишатися зосередженим. Я просто маю пильнувати це самостійно».
Джо повернувся до життя човнової станції. Хлопці все ще могли насміхатися над його низьким смаком в одязі і музиці, і він, у дійсності, почувався зручно лише біля Роджера і Коротуна, але принаймні він відчував, що мав мету на човновій станції. Ритуали веслування, спеціалізована мова спорту, деталі техніки, за опанування яких він боровся, мудрість тренерів, навіть перелік їхніх правил і встановлених різних табу, — усе це, як здавалося Джо, надавало світові човнової станції певної стабільності й порядку, яких протягом тривалого часу так бракувало зовнішньому світові у його очах. Жорстокі денні тренування залишали його виснаженим і зболеним, але почуття очищалися, так ніби хтось вишкрібав його душу жорсткою дротяною щіткою.
Човнова станція стала йому більшою домівкою, ніж похмурі стіни його кімнатки в підвалі Юнацької християнської асоціації чи незавершений будинок у Секвімі. Йому подобалося, як світло лилося через вікна величезних розсувних дверей, штабелі полірованих човнів на стійках, шипіння пари в радіаторах, стук дверей шафок у роздягальні, змішані аромати кедра, лаку і поту. Він часто подовгу засиджувався на станції після закінчення тренувань і виявив, що його дедалі більше тягне до задньої частини приміщення і сходів, що вели до майстерні Покока. Джо навіть не подумував про те, щоб піднятися сходами без запрошення, побоюючись перервати Покока. Існувало свого роду благоговіння перед паном Пококом, як хлопці незмінно називали його в усі часи. Не те, щоб Покок культивував таке ставлення. Ба навіть навпаки. Він часто стояв на плавучому доці, коли хлопці готувались до тренування, вовтузився із такелажем на тому чи іншому човні або розмовляв із хлопцями, іноді пропонуючи їхній увазі одне-два зерна мудрості, виказуючи припущення, щоб вони спробували те чи інше коригування їхнього ходу. Насправді, Покок, маючи лише початкову освіту, був схильний вважати, що саме він має виказувати повагу, а не ці юнаки з коледжу.
Але Покок був ерудованим далеко за межами своєї формальної освіти, що відразу ставало очевидним для всіх, хто з ним зустрічався. Він був начитаним у найрізноманітніших предметах — релігії, літературі, історії та філософії. Він міг запросто цитувати Браунінга, або Теннісона, або Шекспіра, і цитата завжди була доречна і змістовна, ніколи — претензійна чи показна. Кінцевим результатом було те, що при всій тихій скромності широкі знання цієї людини і спокійне красномовство заслужили цілковитої поваги, а надто, коли він був у майстерні за своїм ремеслом. Ніхто не переривав Покока за роботою. Ніколи.
Тож Джо залишався внизу сходів, дивлячись вгору із зацікавленням, але зберігаючи свою цікавість при собі. Він зауважив, однак, що Покок проводив за роботою в майстерні багато часу цими днями. Частково він завдячував цим тому, що веслувальні програми повсюди після кризи 1929 року досить довго не замовляли нове обладнання, а частково — недавнім успіхам екіпажів Вашингтона, що веслували в човнах Покока в Поукіпзі. Замовлення раптом знову почали надходити до майстерні протягом літа. Покок тепер мав 8 невиконаних замовлень на восьмивесельні човни, у тому числі були замовлення від одних із найбільш елітних веслувальних програм у країні: Військово-морського флоту, Сіракуз, Принстону і Пенсильванії. На початку вересня він був у змозі написати Каю Ебрайту в Берклі, і тон цього послання помітно відрізнявся від листів, відправлених лише рік тому. Він був надто джентльменом, щоб мститися, але тепер він був цілком упевненим у собі: «Якщо ви збираєтеся купити що-небудь, старий друже, я із впевненістю порадив би вам не відкладати це надовго. Ми мали жахливе покарання в останні два роки, і хлопці на Сході прокидаються з тим, що мають отримати певне обладнання. Це означає, що ми будемо зайняті». Коли Ебрайт відповів, запитуючи про його ціни, цього разу Покок відтіснив його, твердо повторивши суму: «Ціна на вісімку становить 1150 доларів. Одне безсумнівно, Кай, я відмовляюся вступати в конкуренцію за найдешевшу вісімку в країні. Я не можу побудувати всі човни, але все ще маю гарні шанси створити найкращі з них».
Насправді Джордж Покок уже будував найкращі човни, і робив це зі значним відривом від інших. Він не просто будував гоночні судна. Він ліпив їх як скульптор.
Дивлячись з одного боку, гоночний човен є машиною з вузько визначеною метою: дати можливість групі великих людей і одній невеликій людині перемістити себе просторами води так швидко й ефективно, наскільки це можливо. З іншого боку, це витвір мистецтва, втілення духу людини, з її необмеженим прагненням до ідеалу, до краси, до чистоти, до благодаті. Велика частина генія Покока як суднобудівника полягала в тому, що йому вдалося досягти успіху і як будівельнику машин, і як художникові.
Підростаючи і навчаючись свого ремесла в батька в Ітоні, він використовував прості ручні інструменти — пили, молотки, зубила, дерев’яні фуганки і шліфувальні блоки. Здебільшого він продовжував користуватися тими ж інструментами, навіть коли більш сучасні електроінструменти, що полегшували працю, вийшли на ринок у 1930 році. Певною мірою це було тому, що він був дуже схильним до традиційності в усьому, а почасти — тому що він вважав, що ручні інструменти дають йому більш точний контроль над дрібними деталями роботи. Окрім того, він терпіти не міг шуму, який здіймали електроінструменти. Майстерність вимагала роботи думки, а роздуми потребували тиші навколо. Головним чином, однак, це було тому, що він хотів більшої близькості з деревом. Він хотів відчувати життя в деревині своїми руками і відтак передати човнові частину себе, своє власне життя, свою гордість і свою турботу.
До 1927 року він виготовляв свої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна», після закриття браузера.