Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

котре кидало в темряву кружало блакитнуватого світла…

Як затишно завжди біля вогню!

Над моєю головою крізь дахове віконце виднівся клаптик нічного зимового неба, холодного, крижаного, якщо судити з химерних морозних візерунків на шибках.

Час від часу до мене долинали якісь моторошно-таємничі шелести і шарудіння, — неясний шум старого незнайомого дому, що його я поночі навіть не розгледіла. Десь наче рипнули двері, почувся дзенькіт посуду, потім ніби чиясь важка, потім легка хода, — звуки долинали до мене невиразно, приглушені поверхами й стінами. Найчастіше це був гомін голосів. Мені вчувався то Янів голос, то голос жінки в чорному, — я вгадувала їх, хоч і не могла виразно чути, — дарма що звелася на лікті й нашорошила вуха, силкуючись розрізнити якщо не окремі слова, то принаймні тон розмови. Але все було марно — я раз у раз тільки розчаровувалася. Отож мені лишалося зручніше вмоститися на своєму ложі й заснути…

Саме коли я закінчувала розповідати Янові про Нарвік, він раптом притулив палець до губів, зробив знак, щоб я мовчала:

— Чуєш — це вона!

Так, це вона йшла нагору. Це її повільна стомлена хода, — хода надто рано постарілої жінки. Ян устиг тільки мерщій штовхнути мене до комірчини.

— Я сам якось дам собі раду. Не треба, щоб вона тебе бачила.

І він щільно причинив двері комірчини. Але, припавши вухом до перебірки, я могла чути все, що діялося за стіною.

Жінка ступила на горище і, видно, якусь мить стояла спантеличена. Ян теж мовчав.

Нарешті вона вигукнула своїм звичним, ніби надтріснутим, сумним і боязким голосом, — у якому зараз бриніла нестримна радість:

— Яне… Ти!! Якби ж то я знала!

— Мамо, як ти дізналася, що я тут…

Голос його був лагідний, майже боязкий. Жінка вагалася, потім, в якійсь неясній надії, наважилась признатися:

— Я ввійшла до твоєї кімнати, як… як і щовечора. І помітила, що на місці нема гаснички. Я скрізь обшукала її. Зненацька глянувши в сторону горища, побачила, що там світиться…

— Так, я розумію, — пробурмотів Ян.

Запало мовчання. Мовчання болісне й гнітюче для обох. Потому я почула:

— Що ти робив тут? — Вона, безперечно, помітила те безладдя, що панувало на горищі після наших пошуків: розкидані скрізь корзини, скрині.— Ти щось шукав?

— Так, шукав.

— І… знайшов?

— Знайшов.

Тепер голос Яна був різкий і уривчастий, з нього жінка могла легко зрозуміти, що більше він їй нічого не скаже.

Знову запала мовчанка.

Я затамувала подих. Адже це вперше Ян дивився на свою названу матір, знаючи всю правду. А вона?.. Вона й не відала, що я розповіла Янові про його минуле.

Проте жінка наче догадувалася про це, і поводилась, як людина, що почуває свою провину.

— Яне, — несміливо затинаючись, мовила вона, — ти… ти повернувся… щоб пожити тут якийсь час?

Мені хотілося крикнути Янові зі своєї схованки: «Май до неї співчуття, не будь надто суворий!» Але він уже відповідав їй, і в голосі йому бриніли такі ніжні нотки, яких я доти в нього ніколи не чула, — певно, то були відголоски тієї безмежної ніжності, що сповнювала його серце колись:

— Ні, мамо, я повинен завтра ж їхати назад. Так треба. Але, послухай… Я обіцяю, що приїду й поживу якийсь час із тобою, це буде скоро, дуже скоро.

Потім я почула його кроки, — певно, він підійшов до неї. Зазирнувши в щілинку, я побачила: він поклав руку їй на плечі й промовив тим самим лагідним голосом:

— Ходімо звідси. Я розумію, нам треба багато про що поговорити. Між іншим, я маю дещо розповісти тобі.

Помовчавши, він знову заговорив:

— Приготуй, будь ласка, обід для нас обох. А я тим часом трохи приберу все тут. Цієї ночі я спатиму в своїй кімнаті.

— Це правда, Яне? Коли б ти знав, яка я щаслива!..

Згодом Ян розповідав мені, ніяковіючи, що він поводився з нею ніби з покинутою й безпорадною бідолахою жебрачкою. Він довго мовчки гладив їй плечі. А вона шепотіла тихо-тихо, ніби прощаючись із ним навіки: «Мій любий, мій любий хлопчику!..»

«Тоді,— сказав мені Ян, — я поцілував її в голову, так часто цілував колись, у дитинстві, і назвав просто „мама“. І знаєш, Фанні, того вечора вона й справді була моєю матір'ю…»

Ось до мене долинув звук чиїхось кроків: то Ян, певно, лагідним жестом підштовхнув її до дверей.

— Іди, мамо. Я зараз же спущуся слідом за тобою. Швиденько приготуй щось поїсти. Я страшенно зголоднів…

Потім він зазирнув до мене в комірчину.

— Ти чула?

Я мовчки кивнула головою.

— Мені дуже прикро, мала, що мушу лишити тебе тут саму. Тобі буде не дуже весело!

— Ти ж не можеш зробити інакше.

— На жаль, ні.

Він стояв передо мною, збентежений, нерішучий.

— Яне, — спробувала я заспокоїти його, — не журись. Думай краще про Інгвільд. Думай про своїх батьків, про їхню радість.

І знову ніби ясний вогник спалахнув йому в очах.

Здавалося, Ян миттю згадав усе і знову віднайшов своє дивовижне щастя, яке осяяло його життя. Потім він задумливо мовив:

— І чого це завжди так буває на світі, що за радість одних інші мають платити стражданням?

Я нічого не відповіла. Дивилася, як він розкручував згорнутий і поставлений сторчма поміж двома старими скринями матрац, стелив його на підлозі.

— Бери всі ковдри, скільки хочеш. їх тут досить, отам, у старій шафі. Скоро буде й вечеря. Я що-небудь принесу тобі.

— Іди вже, Яне, — звеліла я. — Не треба, щоб вона знову сюди піднімалась. І не суши собі голови,