Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

мені тут добре. Це ж тільки одна ніч, вона промайне так швидко!

Він пішов, а я зосталася сама, тільки гасничка воркотіла поряд. Я дивилася на стару шинель, що тихо погойдувалася на цвяху, на естамп часів Марії-Антуанетти, і мені здавалося, ніби зображені на ньому люди розважають мене, танцюючи дивний менует тих давніх-предавніх днів…

Я глянула на світний циферблат свого ручного годинника: за двадцять хвилин перша година ночі. Скрізь тихо, не чути жодного шереху. Ян, певно, давно вже спить.

Треба й мені заснути. Я кликала сон, заплющувала очі й повторювала подумки свої улюблені вірші: кілька епічних уривків із «Сірано де Бержерака». Але далі четвертого рядка діло не йшло. Я думала про Інгвільд. Так, Інгвільд могла бути певна, що Ян цього вечора мріє про неї, як мала дитина мріє про довго-довго очікуваний подарунок.

Перед моїми очима стояло осяяне радістю Янове обличчя, воно переслідувало мене невідступно, і я почувала докори сумління. Мені забракло мужності відкрити йому всю правду, сказати, що Інгвільд — не рідна сестра йому, що вона тільки замінила його біля їхнього родинного вогнища, і якби він не зник тоді, в сороковому, вона, можливо, була б тепер знедоленою сиротою… Я не чекала такого нестримного вибуху радості. І тепер не уявляла собі, як покажуся в Сонячних Дзиґарях разом з новим Яном, Яном, котрий знову став Єфом Нільсеном; як він, не тямлячи себе від радості, стоятиме перед Інгвільд, а ми всі страждатимемо від цієї неправди. Я немов бачила здивовані очі, чула докірливий голос Гійома й Капітана: «Ех, Фанні, нащо ж ти сказала йому неправду?.. Невже в тебе не вистачило такту, делікатності?..»

Ні, я не могла б цього знести. Гійом довірив мені Яна. Я мала поводитися з ним так само делікатно, як поводився б Гійом чи Капітан. Завтра треба буде йому все сказати… Так, завтра.

Я знову глянула на годинник: друга година ночі. Чи засну я, зрештою, цієї ночі?..

Поруч себе я намацала малого ведмедика, — Ян залишив його тут. Я взяла його в руки, наче вірного друга.

Завтра треба буде… Я перевернулася на другий бік, зручніше вмощуючись у своєму гнізді з ковдр. Мені було тепло, навіть жарко. Здається, я таки зараз засну…

Ще зовсім сонна, я розплющила очі. Здавалося, я проспала досить довго. Але надворі було ще зовсім темно.

Ян тримав у руці електричний ліхтарик, спрямувавши його світло мені на підборіддя, щоб воно не било в очі. Він стояв біля мене навколішках і лагідно всміхався.

Я стурбовано глянула на нього, вже остаточно прокинувшись.

— Яне!.. Котра зараз година?

— Четверта.

— Що сталося?

Він ще ширше всміхнувся й тихо відповів:

— Нічого. Просто я хотів поглянути, чи ти тут не боїшся, чи заснула вже, чи тобі добре. — І, притишивши голос, додав: — Ти ж знаєш, Фанні, Гійом довірив тебе мені!

Він усе ще дивився на мене так пильно й ніжно, що я відчула себе зворушеною.

— Я не хотів тебе будити…

Здається, я починала розуміти. Я спитала:

— І… давно вже ти тут? Він на мить завагався:

— Та… Давненько.

Ми розмовляли тихо, наче хтось міг нас почути.

— Яне… скажи, це просто випадковість, що ти вибрав для цієї поїздки саме четвер?

Ліхтарик затремтів у його руці. Можливо, це тремтіння впало на його обличчя, й воно злегка засіпалося?

— Що ти хочеш сказати, Фанні?

— Якби ти хотів узяти з собою Гійома, то, певно, це було б не в четвер, бо він у четвер працює.

Ян щиро відповів:

— Так, я хотів узяти з собою саме тебе!

Запала мовчанка. Ян не озивався більше ні словом. Пауза тривала довго, так довго, що я хотіла вже, щоб він швидше пішов звідси: це мовчання лякало мене.

Його ліхтарик усе ще освітлював моє обличчя. Можна було подумати, ніби Ян розглядає мене так пильно, щоб надовше запам'ятати. Чи не було це прощання?

Ян помітив на підлозі ведмедика. Коли я заснула, він випав з моїх рук.

— Чому ти взяла його? — здивовано спитав Ян. Я глянула на сіру пухнасту іграшку. Потім знизала плечима:

— Бо це трошки ти!

Знову пауза. Я звелася на лікті:

«Ні, Яне, не йди, постривай хвилинку. Я відчуваю, що ніколи вже мені не буде так, як цього вечора, — хотілося мені сказати. — І хочу, щоб ти знав…»

Але я знов опустила голову на подушку, і жодне з цих слів не злетіло з моїх уст. Я не знала, що говорити. Ні, я ніколи не наважусь…

Ян підвівся. Поправив ґнота гаснички, бо полум'я вже стало зовсім жовте, потім повернувся до мене, легенько натягнув ковдру мені на плечі…

— Ти не змерзла? Тобі добре?

Чому горло моє раптом стислося від хвилювання? Замість відповіді я спитала:

— Яне, скажи, ти щасливий, що знайшов своє минуле?

Він заплющив очі і довго лишався так, мовби стараючись глибше відчути своє щастя, натішитися ним.

— Дуже щасливий! — нарешті прошепотів він.

І знову всміхнувся мені лагідно й щиро. Він ніяк не зважувався піти звідси. Я розуміла, що Ян теж хоче сказати щось. Але що?

Ось він поклав свою долоню мені на руку, застиг на якусь мить і, перш ніж випростатися, пробурмотів:

— На добраніч, Фан…

Ян промовив це зовсім тихо, голос йому уривався від сором'язливості й хвилювання, але цього разу я добре розчула: він сказав «Фан»…